ховецького. Царські воєводи в цей час доносять з України, що « козаки де боярина и гетмана все не любят ».
Крім усіх цих негараздів, у другій половині 60-х років на гетьманські плечі випала ще одна вельми важка ноша, винести яку він так і не зумів. Мається на увазі фатальний для Української держави середини XVII століття зовнішньополітичний фактор. В цей час у російському керівництві перемогло угруповання, яке виступало за налагодження мирних відносин з польським королем, навіть за рахунок поступок при вирішенні « української проблеми ». 13 січня 1667 року в селищі Андрусово між Росією та Річчю Посполитою було укладено перемир’ я, яке передбачало розподіл українських земель між двома сусідніми державами: Лівобережжя закріплювалося за Росією, а Правобережжя відходило до Польщі. « Андрусівський торг »( як влучно назвав ці події С. Величко) викликав в Україні бурю невдоволення. Проти угоди рішуче виступав правобережний гетьман П. Дорошенко. Його заклики до боротьби за незалежність Вітчизни знайшли широку підтримку не тільки на Правобережжі, а й на Запорожжі та Лівобережжі.
За таких умов і до того нечисленні лави прибічників Брюховецького танули з кожним днем. Обставини загнали лівобережного гетьмана у ще глухіший кут. І саме від цього він став патологічно підозрілим і жорстоким. За найменшою підозрою в антигетьманських намірах старшин заарештовували і відправляли до Москви. Звідти ж дорога здебільшого прямувала до Сибіру. До Сибіру, який у свідомості українців асоціювався з колами пекла. А тому відправка до Москви, за свідченням єпископа Мефодія, в Україні вважалася карою, страшнішою навіть за смерть. І саме так Брюховецький покарав генерального суддю Ю. Незамая, лисянського полковника Височана, інших старшин, запідозрених у змові.
Ще однією страшною ознакою часу стали багаття в гетьманській резиденції в Гадячі, які сповістили про повернення в Україну похмурої середньовічної доби. За наказом Брюховецького на майдані в Гадячі « перед всім народом, за малую вину » спалили декількох жінок, звинувачених у чаклунстві. Нові пристрасті Івана Мартиновича не залишили йому часу для заняття військовими та адміністративними справами. І тому царські воєводи доносили в Москву, що козаки ремствують: « что то за гетман,
185