хворобливість передає погляд). В очах також засвідчена глибока внутрішня нерішучість, невпевненість у своїх силах. Дещо вередливий вигин брів говорить, що ця людина не має єдиної лінії поведінки, яка часто обумовлена настроєм, самопочуттям. Така людина навряд чи могла б налякати ворогів чи надати впевненості друзям. Тому вона буде самоутверджуватись саме на тих, хто їй підлеглий та залежний від неї.
А тепер спробуємо пересвідчитись у достовірності нашого фізіогномістичного аналізу зовнішності Ю. Хмельницького.
Відомості про гетьманича все частіше з’ являються після 1653 року, коли по загибелі старшого брата Тимоша він став єдиним спадкоємцем Богдана по чоловічій лінії, і старий гетьман усе частіше подумував про передачу йому своєї булави. Не випадково саме його, ще шістнадцятирічного юнака, Богдан Хмельницький призначив наказним гетьманом і доручив підготовку походу українського війська на Ташлик. Звичайно, таке призначення було багато в чому формальним, бо реально цю підготовку проводили досвідчені полковники Іван Богун та Григорій Лісницький. Таким чином Богдан Хмельницький заклав ґрунт для передачі синові гетьманської булави. Не дивно, що іноземні посли, які відвідали Чигирин у першій половині 1657 року, все частіше називають Юрія Хмельницького гетьманом. Сам Богдан сподівався, що під опікою генерального писаря Виговського молодший син досягне повноліття, стане повноправним гетьманом і продовжить справу батька. Але цей задум виявився помилковим. Він не враховував повною мірою розстановку політичних сил в Україні й відсутність таланту державного діяча, адміністратора та полководця у зовсім ще молодого нащадка.
По смерті Богдана Хмельницького Юрій став дуже близько до гетьманської булави, й не виключено, що на перших старшинських радах його проголошували гетьманом. Та до загальної козацької ради справа не просунулася.
Утім, навіть коли б Юрій Хмельниченко був і цілком здоровим юнаком, без усіх тих страшних вад, про які згадують історики, він все ж не зміг би справитися з гетьмануванням у тих тяжких обставинах, що настали для Війська Запорозького по смерті Богдана Хмельницького.
136