1750 р. згорів магістратський будинок з усіма книгами в ньому, то місцеві урядовці стали“ чинить разбирательства по правам статутовим”. У Ніжині, приблизно тоді ж, не сприяли“ повнокровному” використанню магдебурзьких прав ті обставини, що необхідні збірники були“ очень неисправньї”, а аркуші в них“ видраньї, Хелминскаго права вовсе нет” і т. ін. Зібравшись у Глухові в березні 1764 р., перекладачі нормативних актів скаржилися у Генеральну військову канцелярію, що вони даремно сидять у місті, бо в них немає необхідних для роботи книг магдебурзького права. Відсутність у містах другої половини XVIII ст. належної кількості названих джерел І. Теличенко прямо пов’ язував з“ отживанием” останнього.
Фактичні дані переконують: тогочасні реалії життя накладали свій владний відбиток на характер і обсяг застосування права фактично в кожному місті. Крім того, давалися взнаки й політичні обставини. Скажімо, Правобережжя. В регіоні вважалося, наприклад, що повним магдебурзьким правом користувався Кам’ янець( з XIV ст.). Проте спочатку воно стосувалося лише німців і поляків, які в ньому мешкали. Пізніше( приблизно з кінця XV ст.) його нормативи поширилися і на корінне населення. Стали співіснувати дві самостійні юрисдикції—“ польська” і“ руська”. Між ними майже протягом двох століть відбувалися постійні зіткнення, поки уряд, наляканий перманентними вибухами козацьких повстань, не скасував останню в 1670 р. Далі функціонувала змішана“ польськоруська” юрисдикція з певною перевагою на користь поляків. Одночасно особливе судочинство в місті зберігали вірмени( аж до кінця XVIII ст.). Схожі тенденції спостерігалися у Львові, а також більшості міст Поділля та Галичини. На відміну від Кам’ янця, Кременець, Ковель і деякі інші користувалися так званим неповним магдебурзьким правом. Причому в першому діяло одне війтовство, в другому воно поєднувалося із староством. Коли ж староста, який керував господарським управлінням, паралельно виконував обов’ язки й війта, то він ставав повновладним хазяїном міста. Війту належала також судова влада. Посередником між війтом і міською громадою, товариством чи поспільством виступав лентвойт, що призначався першим з міщан“ по смерть”. Характерним для
155