таких міст , як Кременець і Ковель , було те , що їх самоуправління насправді ніким не гарантувалося .
Більше рис виборності мало магдебурзьке право на Лівобережжі . На здогад Д . Багалія , його перші переклади на “ малоросійську ” мову з ’ являються тут вже в другій половині XVII ст ., тобто відразу після об ’ єднання України з Росією в 1654 р . Проте різні міста , точніше окремі групи населення в них ( селяни , наприклад , незважаючи на те , що постійно проживали в якомусь місті , позбавлялись взагалі цього права ), користувались ним не в однаковому обсязі . Так , самоуправління в економічно більш розвинутих Ніжині й Стародубі було вище за рівнем , ніж , скажімо , в Острі , Мглині чи Новгороді-Сіверському . Навіть більше того : в окремі періоди діяльність магістратів в останніх взагалі завмирала й поступалася ратушному правлінню , яке , як відомо , мало менш самостійний характер . Відповідно до положень “ Саксона ” і “ Порядка ” суд у магістраті повинен був зосереджуватись тільки в руках війта та лавників , але на Лівобережжі до нього залучались й інші міські чиновники . Формально всі магістрати вважалися незалежними від юрисдикції полкових судів , а підпорядковувались безпосередньо генеральному військовому , куди в разі потреби і направлялись апеляції на рішення перших . На війта подавалися скарги у вищу інстанцію , щодо урядників обмежувались , як правило , магістратом . Але старшини часто-густо порушували цей порядок , втручались у судочинство магістратів .
На Слобожанщині деякі міста також мали магістратське правління — Харків , Вовчанськ , Золочів , Валки , Охтирка , Краснокутськ , Богодухів , Суми , Білопілля , Лебедин , Недригайлів й Ізюм37 . Проте постійний сильний вплив на місцеве законодавство російського звів до мінімуму застосування в краї норм магдебурзького права *. А в кінці XVIII ст . воно в Україні фактично було скасоване царським урядом як таке , що віджило свій вік .
Ще гетьман І . Самойлович прагнув Слобожанщину підпорядкувати власно^ управлінню . Але верховна влада Російської держави на те не пішла . їй було вигідніше підпорядкування регіону воєводі , який сам затверджував місцевих полковників . Справи ж по ньому розглядали в Москві чиновники Розрядного приказу .
156