таких міст, як Кременець і Ковель, було те, що їх самоуправління насправді ніким не гарантувалося.
Більше рис виборності мало магдебурзьке право на Лівобережжі. На здогад Д. Багалія, його перші переклади на“ малоросійську” мову з’ являються тут вже в другій половині XVII ст., тобто відразу після об’ єднання України з Росією в 1654 р. Проте різні міста, точніше окремі групи населення в них( селяни, наприклад, незважаючи на те, що постійно проживали в якомусь місті, позбавлялись взагалі цього права), користувались ним не в однаковому обсязі. Так, самоуправління в економічно більш розвинутих Ніжині й Стародубі було вище за рівнем, ніж, скажімо, в Острі, Мглині чи Новгороді-Сіверському. Навіть більше того: в окремі періоди діяльність магістратів в останніх взагалі завмирала й поступалася ратушному правлінню, яке, як відомо, мало менш самостійний характер. Відповідно до положень“ Саксона” і“ Порядка” суд у магістраті повинен був зосереджуватись тільки в руках війта та лавників, але на Лівобережжі до нього залучались й інші міські чиновники. Формально всі магістрати вважалися незалежними від юрисдикції полкових судів, а підпорядковувались безпосередньо генеральному військовому, куди в разі потреби і направлялись апеляції на рішення перших. На війта подавалися скарги у вищу інстанцію, щодо урядників обмежувались, як правило, магістратом. Але старшини часто-густо порушували цей порядок, втручались у судочинство магістратів.
На Слобожанщині деякі міста також мали магістратське правління— Харків, Вовчанськ, Золочів, Валки, Охтирка, Краснокутськ, Богодухів, Суми, Білопілля, Лебедин, Недригайлів й Ізюм37. Проте постійний сильний вплив на місцеве законодавство російського звів до мінімуму застосування в краї норм магдебурзького права *. А в кінці XVIII ст. воно в Україні фактично було скасоване царським урядом як таке, що віджило свій вік.
Ще гетьман І. Самойлович прагнув Слобожанщину підпорядкувати власно^ управлінню. Але верховна влада Російської держави на те не пішла. їй було вигідніше підпорядкування регіону воєводі, який сам затверджував місцевих полковників. Справи ж по ньому розглядали в Москві чиновники Розрядного приказу.
156