единожды въ сутки зhло скудной пищи – толокна и сухарей толченных вкушаючи” ∗.
Застигнутий иноді сильним ворогом в високій траві або в густому чагарнику, козак, щоб обморочити ворога, щоб збити йото з дійсного сліду, гавкав лисицею, вив голодним вовком, кував зузулею, пугукав степовим пугачем.
Ховаючись од ворогів, козак часто забивався в глибокі окоти, де кишма кишили гади, де лазили смертоносні чорні павуки, так звані на турецькій мові мармуки, од укуса яких гинули не тільки люде, а навіть коні і верблюди. Бачучи неминуче лихо, козак иноді кидався раптом в річку і висижував на дні її кілька часу, дихаючи крізь очеретину, яку держав звичайно одним кінцем у роті, а другим поверх води.
Підстерегаючи ворогів, козак часто залягав у високих очеретах, де жорстоко кусали його комарі, сліпні, мошкара, оводи, яких тоді безліч було скрізь по плавнях та по очеретах. Через те часто побивали козака жорстокі степові пропасниці, які лютували найбільш тоді, коли цвіли в річках очерети.
Зимної доби козак не міг розвести для себе вогню, щоб зігріти задубілі од морозу руки, не міг запалити собі люльку, щоб одвести собі ду-
∗ Лhтопись Грабянки, Кіевъ, 1854, 238, 239. шу, не дозволяв ко вав йому хусткою,
Не раз та й не д очима так звану“ н чуму, яка, звичай Європу, перш усьо роких південнору коли, як про те сві менти, безщасні к степах, по острова падали на землю гинули далеко од без передсмертної рону.
І валялось тіло пу, і обвівалось во валось дрібним до птаство не клювал була отрута чумна не оберталось в кі стяка не витикавс ребер не вироста ковил.
“ Браття наші,” денноруська пісня з невірними, –“ б полі в крові, яка л манів наших в тя
46