12 В. Ф. Верстюк
Як свідчать архівні документи, командування Південно-Західного фронту відповідно до вказівок верховного головнокомандуючого 25 травня погодилось українські поповнення висилати в дивізії 17-го, 6-го та 41-го корпусів. Туди ж направляли й неукраїнські резерви, активно готуючи війська до червневого наступу. Неукраїнським залишався і командний склад згаданих корпусів. Тобто помітних практичних зрушень в українізації названих корпусів у сенсі, якого дотримувався Генеральний комітет, не відбувалося. М. Удовиченко, улітку представник УВГК при штабі Південно-Західного фронту, писав, що травневі угоди були кісткою, кинутою українцям, які становили чверть російської армії, « про українізацію трьох корпусів не знайшли потрібним навіть оголосити у відповідних офіційних наказах, […] не повідомили штаби цих корпусів про угоду, яка відбулася, не було і розпоряджень в перші дні » 37. Ситуацію, що склалася в 41-му корпусі у травні 1917 р., добре відтворив у своїх спогадах М. Ґалаґан, який писав, що спроби українців створити свою організацію одразу ж наштовхнулися на протидію полкового комітету 38. Повертаючись із фронту, О. Керенський 19 травня в Києві відвідав Центральну Раду. Пафос його промов у стінах Педагогічного музею спрямовувався на те, щоб українські лідери набралися терпіння, були мудрими, спокійними, а головне – чекали рішення Установчих зборів. Промову І. Луценка про українізацію війська військовий міністр залишив без коментарів, пославшись на необхідність поспішати на поїзд. Однак виступаючи у виконкомі Ради об’ єднаних громадських організацій він був відвертішим, заявивши, « що зараз перегрупування російської армії за національною ознакою неможливе » 39.
Реально ж і влада, і командування, і російська революційна демократія робили все, від них залежне, аби якщо не зупинити, то принаймні формалізувати чи серйозно заблокувати процес українізації в армії. Різноманітні джерела свідчать, що з самого початку УВГК( а фактично Центральна Рада) та вище командування російської армії по-різному розуміли мету українізації. Якщо для УВГК це був процес, спрямований на створення в майбутньому української армії, то для командування – лише один із можливих способів підняти боєздатність частин.
Між тим 20 травня у Петрограді делегація УЦР додатково представила на розгляд Тимчасового уряду ряд вимог, що безпосередньо випливали з рішень Всеукраїнського військового з’ їзду та стосувались армії. Найголовніші з них торкалися визнання УВГК органом, який відповідав за українізацію війська, а також активізації цього процесу 40. Тимчасовий уряд практично відхилив усі прохання Центральної Ради, проігнорував постанови Всеукраїнського військового з’ їзду, не визнав Український генеральний військовий комітет. Між тим у військах, особливо в тилу, у запасних частинах, під впливом прикладу полку імені Б. Хмельницького та обіцянок військового командування українізувати
37
Цит. за: Папакін Г. Українізація 34-го корпусу: за наказом Л. Корнілова чи покликом душі?( за новими джерелами) // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії. – К., 2008. – С. 230.
38
Ґалаґан М. З моїх споминів( 1880-ті – 1920 р.). – С. 231.
39
Щусь О. Й. Всеукраїнські військові з’ їзди. – С. 28.
40
Повний текст див.: Кедровський В. 1917 рік. Спогади члена Українського військового генерального комітету і товариша секретаря військових справ у часі Української Центральної Ради. – Вінніпеґ, 1967. – С. 178 – 179.
Укр. іст. журн. – 2012. – № 3