Українська Центральна Рада й українізація військових частин російсь кої армії 7
згодою ради та рекомендацією спеціальних рекомендаційних комітетів. Тобто потенційно міг постати конкурент Центральній Раді, на той момент ще мало відомій на українських теренах. Але і в ній із перших днів існування з’ явилися вояки, як свідчив М. Грушевський, « присутність їх дуже цінилась як перший зв’ язок із військовою масою » 11. Вірогідність конкуренції – і організаційної, і ідеологічної – посилювалася тим, що клуб виник як ідея М. Міхновського. Із цього приводу у спогадах М. Грушевського про 1917 р. є чималий фрагмент. Він не поділяв поглядів М. Міхновського, і, як можна зрозуміти, сама постать лідера українських самостійників була йому антипатичною. Голова Центральної Ради побоювався прямолінійних дій із його боку, якихось самочинних акцій(« свого роду військового перевороту » 12), які межували з провокацією і могли бути, на думку М. Грушевського, задавлені російською владою « прямо з садистичною жорстокістю і при сій нагоді були б роздавлені початки національної організації » 13. Ці побоювання « змусили наших товаришів з Ц. ради пильно слідити за його( М. Міхновського – В. Ф.) діяльністю і старатись протиставляти впливам і зв’ язкам впливи Ц. ради ». Основне навантаження в цій ділянці лягло на капітана Л. Гана, секретаря Установчої української військової ради, українського есера за партійністю, « правдивого українця » за визначенням М. Грушевського, який « дуже інтересувався питаннями революціонізації й українізації війська » 14. На першому етапі діяльності Центральної Ради саме Л. Ган займався її зв’ язками з військовими частинами. Серед інших М. Грушевський згадував також прізвище полковника Матюшенка. Із боку прихильників М. Міхновського теж існувало певне упередження проти Центральної Ради, принаймні М. Ґала ґан засвідчив, що коли на початку квітня він відвідав полуботківський клуб, то був прикро вражений тим, що серед його « чільних людей і членів панує якийсь неприємно-задерикуватий тон військовиків і слабо прихований настрій « фрон ди » супроти « цивільних » проводирів українського національного руху » 15. Подіб не упередження до кадрових офіцерів відчув у коридорах Центральної Ради і підполковник М. Янчевський, який відвідав Київ у квітні 1917 р. 16
Важко сказати, наскільки гострим, а головне, публічним був конфлікт М. Грушевського й М. Міхновського 17. Безумовно, він не додавав суголосності силам українського національного руху, проте і не вніс до нього елементів розколу. У даному випадку йдеться про дещо інше, а саме про те, що вітчизняні політики – і самостійники, і автономісти-федералісти – з перших днів революції надавали українському рухові в армії першочергового значення, стежили за
11
Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С. 136.
12
Там само. – № 9. – С. 110.
13
Там само.
14
Там само. – С. 111.
15
Ґалаґан М. З моїх споминів( 1880-ті – 1920 р.). – К., 2005. – С. 211.
16
Див.: Янчевський М. Зі споминів // За державність: Матеріали до історії війська українського. – Зб. 2. – Каліш, 1930. – С. 139.
17
Автор у своїх публікаціях( див., напр.: Верстюк В. Ф. Українська Центральна Рада: період станов лення // Український історичний журнал. – 2007. – № 2. – С. 23 – 46) неодноразово наголошував на тому, що протистояння автономістів і самостійників у 1917 р. стало пізнішим витвором українсь кої історіографії, тоді як на початку революції М. Міхновський обстоював федеративні гасла, уважаючи самос тійницькі недоречними моменту, оскільки, як і М. Грушевський, побоювався, що російська влада мог ла використати їх як привід для придушення національного руху. Здається, такої ж думки дотримує ться й Ф. Турченко( див.: Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: життя і слово. – К., 2006. – С. 216 – 220).
Укр. іст. журн. – 2012. – № 3