22 В. Ф. Верстюк
ставав на перешкоді, а й оголосив нам потаємну війну » 73. Генерал М. Духонін, очоливши штаб верховного головнокомандуючого, 28 вересня просив командувача Південно-Західного фронту нарешті дати чітку відповідь на питання, які ж дивізії таки українізуватимуться остаточно?
Кампанія паплюження українізації розгорнулася у пресі. С. Єфремов із цього приводу писав, що « у справі українізації армії виробилася вже ціла література, – правда, переважно газетна і до того ж здебільшого занадто однобічна й тенденційна. З легкої чи важкої руки К. Оберучева по російських газетах пішли гуляти нарікання на“ націоналізацію штика”, під якою розумілася та“ насильственная украинизация”, що нібито зовсім не рахується з бойовими обставинами, ламає всякий лад, трощить установлене життя армії й, опріч безладдя і хаосу, нічого иншого дати не може. На підставі офіціяльних документів ми вже не раз зазначали, що такий погляд не має під собою фактичної основи і свідчить тільки про те, що вороги українізації заплющують очі на те, що справді діється, і навпаки, роздмухують або й вигадують навіть таке, що могло б говорити проти українізації » 74.
Нарешті треба говорити про те, що за літніми поразками на фронті, втратою Галичини та Риґи в Росії почався процес загальної кризи. Невдала спроба корніловського перевороту наприкінці серпня посилила її, влада стрімко втрачала залишки революційного авторитету, суспільство переповнювалося деструктивною енергією, яка раніше чи пізніше мала призвести до нового революційного вибуху. Найяскравіші приклади суспільного паралічу демонструвала армія, яка влітку вже перетворилася з воюючої на мітингуючу. Навіть відновлення смертної кари на фронті та запровадження військово-польових судів не могло нічого змінити. Озброєні солдати домагалися виправдувальних постанов, а в інших випадках влаштовували розправи над судами. Нормою стало зміщення рядовими своїх командирів, частими були вбивства офіцерів, які намагалися вмовити солдатів виконувати військовий обов’ язок. 16 липня 1917 р. О. Керенський зібрав у ставці верховного головнокомандуючого представницьку нараду, в якій взяли участь окремі міністри, найбільш авторитетні представники генералітету, комісари фронтів. Із виступів генералів О. Брусилова, М. Алексєєва, А. Денікіна, М. Рузького поставала картина повної втрати армією боєздатності – цілі дивізії і полки відмовлялися виконувати накази, їх силоміць доводилося заганяти на позиції. Генерали звинувачували комітети і комісарів у розкладі військ, вимагали запровадження екстраординарних заходів із наведення ладу та повернення суворої дисципліни. Через три дні після наради верховним головнокомандуючим було призначено генерала Л. Корнілова. 1 серпня він видав наказ про розформування 59 дивізій 75. Проте фактично він мав зворотний ефект. Після провалу корніловського виступу почався процес повного розпаду російської армії. До непослуху й відмови виконання наказів додався погромницький рух.
Хвиля солдатського беззаконня та сваволі накрила практично всю Україну, її амплітуда наростала по мірі наближення до фронту. Безумовно, ці прояви екстремізму не могли не позначитися на процесі українізації й не оминули
73
Янчевський М. Зі споминів... – С. 139.
74
Нова рада. – 1917. – 11 жовтня.
75
Френкин М. Русская армия и революция. 1917 – 1918. – С. 424.
Укр. іст. журн. – 2012. – № 3