Українська Центральна Рада й українізація військових частин російсь кої армії 17
26-й і 40-й корпуси 52. І. Мазепа у своїй відомій книзі, яка широко цитується й активно використовується сучасними істориками, наводить цитату зі спогадів В. Кедровського, що їх той друкував 1928 р. в газеті американських українців « Свобода »: « До кінця серпня 1917 р. організоване українське вояцтво виросло в таку численну силу, що воно вже сміло могло стати на всьому військовому фронті, що проходив через територію України, і замінити всі залоги на Україні. На фронті було 27 українських дивізій, а всього було українізованих вояків коло 4 мільйонів » 53. Перевидаючи свої спогади 1967 р. окремою книжкою, на яку ми вже неодноразово посилалися, В. Кедровський зробив уточнення – кількість українізованих дивізій на початок вересня « досягла вже більше 30 » 54. Історика, який вивчає український рух у російській армії, не повинна вводити в оману названа кількість корпусів та дивізій, призначених для українізації. Вона аж ніяк не означає, що згадані корпуси, дивізії та полки було перетворено на українські війська, структурно між собою зв’ язані в єдине ціле. Ще раз наголосимо – ані російське військове командування, ані уряд не допускали думки про окрему українську армію, а без їх згоди й активної участі створити її було неможливо. Саме ці обставини, а не соціалістична риторика Центральної Ради, стали причинами, які гальмували, роблячи практично нездійсненною, справу її утворення в лоні російської армії. На ці причини й треба звернути пильну увагу. Передусім Тимчасовий уряд із політичних міркувань ставив жорсткі перепони автономії України, а надто українізації армії, яка могла відіграти в боротьбі за цю автономію серйозну роль.
Бойкот міністрами-кадетами київських угод, їх вихід з уряду обернулися на початку серпня новою кризою в українсько-російських стосунках. Отримана від уряду інструкція від 4 серпня урізала територію України з 9 до 5 губерній, а зі складу Генерального секретаріату вилучила стратегічно важливі відомства: військове, продовольчих справ, пошти і телеграфу, шляхів та юстиції. Зважаючи на такий поворот справи, у середині серпня Генеральний комітет знову поставив перед Тимчасовим урядом питання про необхідність затвердження статуту УВГК. Переговори у цій справі вів тодішній представник Генерального комітету при кабінеті військового міністра М. Полоз. На його звернення міністерство сформулювало три імперативи:
1. Комітет має визнати для себе і для всіх українських військових органі за цій та військових частин обов’ язковим цілковите підлягання військовим властям.
2. Комітет не має розпоряджатися безпосередньо жодною з військових частин та жодною категорією військовослужбовців та військовозобов’ язаних українців.
3. Для допомоги військовому відомству у справі формування українських частин у межах, які встановлюватимуться за дорученням Тимчасового уряду вищою військовою владою, обсяг втручання комітету у сферу порядкування військових властей в діючій армії має обмежуватися.
52
Голубко В. Армія Української Народної Республіки. 1917 – 1918 рр.: Утворення та боротьба за державу. – Л., 1997. – С. 79.
53
Цит. за: Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917 – 1921. – Ч. I: Центральна Рада – Гетьманщина – Директорія. – Прага, 1930 – С. 29.
54
Кедровський В. 1917 рік. Спогади члена Українського військового генерального ко мі- те ту... – С. 449.
Укр. іст. журн. – 2012. – № 3