Українська Центральна Рада й українізація військових частин російсь кої армії 15
Українізація армії стала чи не найгострішою проблемою переговорів. Зустрічні пропозиції не було попередньо узгоджено. Сторони довго їх з’ ясовували. Урядова сторона не сприймала « радикалізм » українських планів, насамперед вимоги перетворити виборний орган – УВГК – на командний. Однак для досягнення загального результату треба було йти на взаємні поступки. Українська сторона, щоби не ставити під сумнів весь хід переговорів, погодилася з пропозиціями військового міністра. Їх досить детально було викладено в постанові Тимчасового уряду про затвердження Генерального секретаріату від 3 липня 1917 р.: « Тимчасове правительство, вважаючи необхідним під час війни зберігати бойову єдність армії, не лічить можливим допустити міри, які можуть порушити єдність організації і керування, як наприклад, зміна у сучасний момент загального мобілізаційного плану шляхом негайного переходу до системи територіального комплектування військових частин або надання керівничих прав яким-небудь громадським організаціям. Разом з тим правительство вважає можливим далі сприяти тіснішому національному об’ єднанню українців у війську через формування окремих частин виключно українцями, поскільки цей спосіб, на погляд військового міністра, буде можливим з технічного боку і не порушить бойової сили армії » 45. Іншими словами, військовий міністр був категорично проти створення української військової структури з українським командуванням, але не мав заперечень проти того, щоб українці й надалі поповнювали розрізнені частини. Українські військові комітети( ради) в окремих підрозділах і частинах мали діяти на загальних підставах, при цьому узгоджуючи свою діяльність з іншими військово-громадськими організаціями. ІІ Універсал зафіксував згоду української сторони на встановлений порядок речей. У ньому йшлося про « комплектування окремих військових частин виключно українцями » 46 та про представників Центральної Ради при військовому міністрі, генеральному штабі й верховному головнокомандуючому.
У перших числах липня 1917 р. розпочався контрнаступ німецьких та австро-угорських військ, російська армія відступала, що поступово набувало масштабів військової катастрофи Південно-Західного фронту. Це змусило російське командування відкинути категоричне неприйняття « українізації », принаймні активно використати її можливості для зміцнення армії. П. Скоропадський описує у своїх спогадах характерний випадок, коли головнокомандуючий Південно- Західним фронтом генерал Л. Корнілов викликав його на розмову про українізацію 34-го корпусу 47. Коментуючи цей епізод, майбутній гетьман твердив, що в нього залишилося враження деякої легковажності від слів командуючого, який недооцінював усієї серйозності українського руху, проте намагався його використати.
16 липня С. Петлюру було викликано телеграмою у ставку верховного головнокомандуючого О. Брусилова, який мав на меті розширити коло українізованих дивізій. Він пообіцяв видати наказ, щоб не чинилося жодних перешкод діяльності українських культурно-просвітніх громад та комітетів, поширенню у військах II Універсалу УЦР та декларації Тимчасового уряду про згоду
45
Українська Центральна Рада... – Т. 1. – С. 163.
46
Там само. – С. 168.
47
Скоропадський П. Спогади. – К.; Філадельфія, 1995. – С. 64.
Укр. іст. журн. – 2012. – № 3