ЛЮДИНА
СОБАКА
МОРДОЮ ВНИЗ
АБО ЯК Я ШУКАЛА СВІЙ СПОКІЙ
дитинства нас вчи-
ли: люди, які багато
працюють, обов’яз-
ково досягнуть сво-
єї мети та будуть щасливи-
ми. Проте останнім часом
скидається на те, що новим
щастям мого оточення ста-
ли постійні зайнятість, рух і
брак часу.
Останні кілька років я
була страшенно неспо-
кійною: постійно дума-
ла, забагато відчувала,
шуміла й говорила,
смикалася,
жестику-
лювала, хвилювалася
через дрібниці, ку-
дись весь час по-
спішала. Навіть на
ранкових заняттях з
йоги я стояла в позі
собаки мордою вниз,
а подумки склада-
ла список справ на
день і думала, як мені
найефективніше про-
вести перерву.
Я намагалася робити біль-
ше, швидше й ефективніше.
Мені було складно сказати
«ні» будь-якій можливості:
а раптом саме вона стане
трампліном до щасливого
життя та омріяного спокою?
Вільний час після 19:00
став поганим тоном, а від-
починок на вихідних ски-
дався на щось недосяжне.
Постійне відчуття, ніби щось
провтикуєш, коли нареш-
ті зустрічаєшся з друзями
чи дивишся кіно, а навколо
фантомні дедлайни, які ні-
коли не закрити. «Не зупи-
няйся, інакше лишишся по-
заду», – каже голос у голові.
З
82
За сидром
мої втомле-
ні подруги гово-
рили про те, що відчувають
постійний тиск – ніби хтось
чогось від них чекає. Ніби
вони повинні робити так,
як каже Канье Вест: harder,
faster, better, stronger.
Загалом усе здається чу-
довим: ти прокидаєшся о 6
ранку, трохи працюєш, їси
вівсянку
з
чіа та тертим
льоном, п’єш каву на безлак-
тозному молоці, біжиш на
роботу або навчання, потім
працюєш над якимось про-
ектом, забігаєш на черговий
нетворкінг, робиш селфі, те-
гаєш усіх присутніх, зустрі-
чаєшся з хлопцем на 45 хви-
лин, їси фалафель, врешті
біжиш додому, відповідаєш