ЛЮДИНА
на листи, складаєш список
справ на завтра й різним ко-
льором позначаєш зустрічі в
календарі, а ще обов’язково
читаєш пару сторінок після
контрастного душу. Усе іде-
ально. Окрім ледь помітного
присмаку
стокгольмського
синдрому та вигорання.
Нашому поколінню впа-
рювали ідею, що любити
себе – це егоїзм. Брати ви-
хідний – ледарство. Бути
ініціативною – та ти просто
вискочка. Ходити до психо-
лога/ині – ознака слабкості.
Вільний час – для того, щоб
готувати й прибирати. Від-
починок треба заслужити.
Не дивно, що ми не можемо
попуститися і не пересліду-
вати успішний успіх.
Батьки забули попереди-
ти, що в дорослому житті
ми повинні виховувати себе
самотужки. У дитинстві нас
змушували нормально їсти
та вчасно лягати спати, але
тепер ми самі повинні про це
дбати.
І от я напівсвідомо сид-
жу перед екраном о 4:23, га-
рячково закриваю черговий
дедлайн, їм чипси з аджикою
в оточенні брудних чашок і
розкиданих речей і думаю,
що ж не так з моїм життям.
Я зрозуміла, що випустила з
фокусу щось важливе – саму
себе. І тоді вирішила дбати
про себе так, ніби моє ща-
стя – один з тих важливих
проектів.
Я спробувала все: дивилася
лекції TED про спокій і щастя,
записувала в блокнот, за що
вдячна, прокидалася рано, а
тоді зривалася і спізнювала-
ся на перші пари, займалася
йогою, читала книги з філо-
софії, молилася різним бо-
гам і самій собі, слухала кла-
сичну музику, примушувала
себе бігати. Плакала у ванній
і злилася сама на себе, бо все
це як #whitepeopleproblems
у соцмережах: у інших лю-
дей є реальні проблеми, а не
якесь там вигорання і по-
стійна тривога. Зрештою я
навчилася ставати на голову
й поїхала в Індію на мовчазні
десятиденні медитації шу-
кати свій спокій. Спойлер –
не знайшла.
Бо куди б ми не втікали,
втекти від себе неможливо.
Спокій неможливо знайти
в книжці, його немає у від-
носинах зі спокійною люди-
ною, його неможливо здо-
бути на курсах «Гармонія
за 1 день». І в Індії його теж
немає. Спокій є лиш у нас са-
мих. І, на жаль, не існує ко-
ротких шляхів і чіт-кодів до
нього.
Шляхом спроб і фейлів я
зрозуміла, що робить мене
спокійною та щасливою. Усе
максимально просто: треба
любити себе.
А ще:
Добре спати, бо без здоро-
вого сну нічого добре зроби-
ти не можеш.
Добре їсти, бо на чипсах і
аджиці довго не протягнеш.
Стати собі подругою/дру-
гом. Ми ніколи в житті не
сказали б близьким того, що
говоримо собі. Тож коли я на
себе злюся, стараюся уявити,
що сказала б у такій ситуації
подрузі чи другові. Тоді гнів-
на тирада перетворюється на
співчуття та добрі поради.
Кілька хвилин на день ме-
дитувати. З цим найсклад-
ніше. Я намагаюся хоча
б їздити в маршрутці
без навушників, їсти
без телефону чи сто-
яти в черзі, не зали-
паючи у соцмережах.
Це теж своєрідна меди-
тація, головне – сконцен-
труватися.
Займатися спортом:
коли я сумую або злю-
ся, стараюся побігати
чи зайнятися йогою
і мені стає краще.
Адже спорт сприяє
викиду ендорфінів.
Казати
«НІ».
Треба
вчитися
говорити
«Ні»
тому, що не прино-
сить радості чи користі:
проекту, який не збігається
з твоїми цінностями, чи зу-
стрічі, на яку треба йти лише
з вихованості.
Не порівнювати себе з ін-
шими, бо порівняння кра-
дуть щастя. Завжди будуть
успішніші, красивіші, ні-
би-то щасливіші. Але яке до
них діло, якщо щастя на-
справді не залежить від зма-
гання з оточуючими?
Піти до психолога/ині. Усі
страхи, переживання та пе-
реконання звідкись узялися.
Тому ніколи не зайве сходи-
ти на кілька занять, щоб зро-
зуміти, чому ми саме такі.
Звісно, нереально відра-
зу дотримуватися всіх цих
пунктів. Головне – помалу
та впевнено, але все ж роби-
ти це. А ще – не злитися на
себе, навіть коли щось не ви-
ходить. Щоб не забувати про
це, я навіть зробила собі та-
туювання-нагадайку, на яке
дивлюся щодня.
У світі, де всі навколо спі-
шать, зупинитися складно.
Проте життя – це не біг на
випередження. Тож з ким і
нащо ми постійно змагаємо-
ся? Правда в тому, що щастя
від успішного успіху – пов-
ний фейк.
Я все ще шукаю баланс між
роботою та відпочинком.
Але тепер для мене успіхом
є відчуття спокійного ща-
стя. А ще – розуміння того,
що мені необов’язково зма-
гатися зі всіма на світі, щоб
відчути: я чогось варта.
Іринка Громоцька
83