ЛЮДИНА
ПОКОЛІННЯ АКТИВНИХ
оли мені було де-
сять років, а надво-
рі – холодна зима,
єдине, чого хотілося –
вискочити з дому, уникнувши
маминого: «Куди без шапки?
Де рукавиці? Як стемніє – до-
дому!» Але яка шапка, якщо
через кілька хвилин літати-
меш по двору, як шалена?
Які рукавиці, коли добротну
сніжку ними не зліпиш?
Покоління моєї десятиріч-
ної сестри ходить гуляти без
шапки. Бо роблять вони це
переважно онлайн. Сестра
ходить на гуртки, які на-
справді її не дуже цікавлять,
бо там є бодай якесь життя та
рух: діти малюють, сідають
на шпагати чи намагають-
ся не втонути в дорослому
басейні. Це все відбувається
наживо, а не в чаті – і саме
цього живого й динамічного
життя сучасна дитина по-
требує в перервах між шко-
лою, соціальними мережами
і сном.
Тепер з вулиці рідко доно-
сяться крики на кшталт «А
Вася вийде?», бо з’явився
більш зручний спосіб зібра-
тися разом – соціальні мере-
жі. Вони об’єднують людей та
ще й дають можливість бути
тим, ким хочеться, а не тим,
ким є насправді. Стиль фото-
графій, зміст постів, манера
спілкування в чатах – завдя-
ки цьому можна сконструю-
вати ідеальне «Я». Але це
тільки мережевий образ, за
яким стоїть реальна людина:
з унікальним набором чеснот
і недоліків, що не зазнача-
ються в профілі.
Ідеальні образи, зрештою,
К
стають надійною буферною
зоною між звичайними, не-
ідеальними людьми. Вихо-
дить так, що мережа не лише
об’єднує нас, а й дає можли-
вість дистанціюватися одне
від одного. Вона створює
оманливий ефект близькості,
завдяки якому потреба жи-
вого спілкування не зникає,
але стає все менш гострою.
Я довго не розуміла, чому
моя сестра влаштовує го-
динні відеорозмови з друзя-
ми. Розмови – це добре, але
ж вони мовчать! По обидві
сторони смартфону сидять
діти, які мовчки займають-
ся своїми справами: щось
малюють, ліплять, виріза-
ють, періодично виходять
з кімнати чи обмінюються
кількома фразами. Але вони
лиш створюють ілюзію при-
сутності. Згодом вони таки
навчаться проводити час ра-
зом: до прикладу, сидітимуть
у кав’ярнях. Але лише в тих,
де є Wi-Fi.
Складається враження, що
інтернет у кожного щось за-
бирає: у малечі – дитинство,
у молоді – час. У соціальних
мережах безупинно народжу-
ються різноманітні тенденції
й орієнтири успішності. Вони
задають темп життя, за яким
доволі важко встигнути. Як
наслідок – ми пізнаємо світ
поверхово, а життя сприй-
маємо мимохідь. Через це
доводиться жертвувати гли-
биною та добірністю думок,
справ і навіть цінностей.
Спочатку це відбувається
в межах соціальної сторін-
ки, а згодом такі принципи
поступово поширюються й
на життя. Нестача часу на-
лаштовує нас на халатний,
абиякий манер. Поверховість
обіцяє всевстигання. Люди-
на стає пародією омріяного
Homo activicus – соціально
активної особи.
Такий образ заявляє про
себе через сторінку в мере-
жі, завдяки якій ще сотні
користувачів приєднаються
до цих суспільних перего-
нів. Він еволюціонуватиме
щоразу швидше, втрачаючи
якість. До цього процесу до-
лучиться все більше людей,
яким не хочеться випасти з
загальної течії, вирізнитися,
бути інакшими. Натомість
якісне наповнення образу
Homo activicus є часо- й енер-
гозатратним. А хіба в людини
ХХІ ст. знайдуться зайві час
і сили? Поколінню «актив-
них» саме їх і бракує.
То що ж не так з інтерне-
том? Чи все-таки з нами?
Скільки людей – стільки й
відповідей, але факт лиша-
ється фактом: мережа змі-
нює нас настільки, наскільки
ми дозволяємо себе зміню-
вати. Інтернет увійшов у по-
всякденне життя так швидко
й органічно, що наша цінніс-
на система могла трансфор-
муватися непомітно для нас
самих. Мабуть, періодична
перевірка нашої світоглядної
прошивки – це один із спосо-
бів ненароком не апдейтнути
наступне покоління до тієї
версії, якій буде абсолютно
байдуже, яким на смак є пер-
ший сніг і для чого ліплять
сніжки.
Олександра Зубрихіна
67