92 Василь Швидкий
Не зважаючи на дефіцит робочої сили, директори під будь-яким приводом уникали вирішення цієї проблеми. Упродовж квітня – червня 1953 р. із загальної кількості амністованих, які все ж домоглися прописки, знайшли роботу 108 тис. 224 особи( 74,8 %), у тому числі по Києву— 1 тис. 731( 43,8 %), в обласних центрах— 18 тис. 839( 66,8 %), в інших містах— 26 тис. 747( 69,6 %), у решті місцевостей— 60 тис. 903( 82,3 %). Так, у Запорізькій області, незважаючи на рішення облвиконкому, згідно з яким усі керівники обласних відділів були зобов’ язані провести відповідну роботу з працевлаштування звільнених за амністією, на 25 травня 1953 р. з 4 тис. 247 осіб, які прибули в регіон, було працевлаштовано лише 2 тис. 724 чол.( 64 %), а 1 тис. 523 особи( або 36 %) продовжували безуспішно шукати роботу 33.
Ми вважаємо, що таких « недбайливих » керівників можна зрозуміти. Адже цілком прогнозовано, що частина амністованих зберегла увібрані таборові поняття ставлення до роботи, і не намагалася працювати з повною віддачею. Крім того, саме перебування такого девіанта на підприємстві притягувало б увагу оточуючих, підривало моральний клімат у колективі. А найнебезпечнішими могли бути його розповіді « про минуле » з притаманною таким типам девіантів таборово-тюремною героїкою, що буде розтлінно діяти, особливо на молодих працівників.
Невисокий відсоток працевлаштованих ми пояснюємо ще й тим, що ті особи, які за час ув’ язнення встигли перейнятися « кримінальними поняттями » взагалі не прагнули до нормального трудового життя радянської людини й поповнювали « армію » злочинців у містах і селах республіки. Поява кримінального авторитета чи організованої групи з числа амністованих у міському середовищі загрожувала лише його домінуванням у окремо взятому міському районі, тоді як на селі це ставало загрозою для місцевої влади, противагою існуючим дільничним, місцевим владникам. І залежно від переваги в боротьбі авторитетів жителі неформально обирали домінуючу силу, яка реально могла впливати на їхнє повсякдення, бути гарантом справедливості чи навіть побутової законності.
А от халатне ставлення керівників до іншої нижченаведеної проблеми однозначно викликало загальний громадський осуд. На початковому етапі проведення заходів, пов’ язаних із соціальною адаптацією амністованих, окрім виконкомів обласних рад не зуміли визначити увесь обсяг особливої роботи і органи МВС. Відповідні підрозділи ЦК КПУ інформували вище політичне керівництво республіки про те, що в умовах проведення амністії складна ситуація в областях спостерігалася з обліком підлітків, які поверталися із місць ув’ язнення. За архівними даними, станом на 5 травня з дитячих колоній було звільнено 4 тис. 425 осіб 34. Наприклад, у Ворошиловградській області контролюючі інстанції відмічали, що « гірше