Подія як фактор впливу на поведінку та свідомість громадян в Україні( 1953 р.)
негативно вплинуть на внутрішній родинний клімат тощо. Все це посилювала і проблема паспортизації звільнених. Усім без винятку амністованим видавалися довідки про звільнення та документи на право проживання у вибраних населених пунктах, а це зобов’ язувало місцеві органи влади порушувати питання першочергового права надання паспорту. Враховуючи ситуацію, коли наявність паспортів навіть у законослухняних громадян залишалася великою проблемою, одержання паспорта й прописки потенційним девіантом провокувало невдоволення й агресію серед решти громадян. Все це призводило до передбачуваного сплеску побутового насилля та злочинності.
При вирішенні питання забезпечення роботою таких осіб керівники підприємств також убезпечували себе від внутрішніх конфліктів, і тому часто відмовляли їм у працевлаштуванні. Це спонукало Раду міністрів УРСР 6 червня 1953 р. ухвалити постанову « Про усунення недоліків у працевлаштуванні звільнених за амністією громадян ». Уряд звертав увагу на прикру статистику, що спостерігалася в Миколаївській та Волинській областях, де було працевлаштовано лише 55 % звільнених за амністією, Ворошиловградській— 58 %, Сумській— 62 %, Чернігівській— 65 %, у м. Дніпропетровську— 58 %, м. Одесі— 66 %. У зв’ язку з цим, уряд зобов’ язав керівників підприємств, будівельних організацій беззаперечно приймати на роботу звільнених із ув’ язнення, створювати їм необхідні виробничі та житлово-побутові умови. З метою пришвидшити процес адаптації амністованих громадян виконкоми районних та міських рад для осіб, які не мали спеціальності, організували навчання за професіями шляхом індивідуального та бригадного навчання. Працівники паспортних столів при видачі паспортів знайомили амністованих з переліком вакантних посад. Завдяки вжитим заходам з 169 тис. 300 осіб звільнених за амністією станом на 1 вересня 1953 р. 86 % було працевлаштовано, зокрема в містах України 76 тис. 300 осіб. Разом з тим, у полі зору органів міліції та відділів організованого набору робітників при обласних радах на початок осені перебувало понад 23 тис. амністованих, які були не працевлаштовані 32.
Ми вбачаємо суттєву відмінність у причинах занизьких відсотків працевлаштованих у західних і східних та південних областях. До своїх родин у Західну Україну поверталася значна частина несправедливо репресованих, переконаних українців, які до кінця не прийняли нову владу і не бажали працювати на неї. Хоча офіційно їм інкримінувалися господарські злочини, для багатьох це ставало приводом до позбавлення волі. А от у інших областях через значну криміналізованість безробітного контингенту відбивало бажання керівників брати таких працівників на роботу, а самих працівників— трудитися.
91