90 Василь Швидкий
радянський суспільний та державний устрій настільки зміцнів, що вже немає більше необхідності ізолювати тих, які засуджені за службові та господарські злочини » деякі громадяни висловлювали побоювання щодо негативних наслідків амністії: « окремих осіб, особливо тих, які неодноразово здійснювали злочини не потрібно випускати, тому що вони невиправні і будуть розкладати своєю поведінкою молодь », « масове звільнення з місць ув’ язнення засуджених може викликати зростання дрібних пограбувань. До цього часу в трамваях і тролейбусах ми їздили спокійно, а тепер будемо побоюватися крадіжок » 30.
У ході інструктивних нарад та семінарів агітаторів з роз’ яснення дії та положень указу на підприємствах, установах, колгоспах лунали категоричні заяви про залишення в силі суворих заходів покарання для « злочинціврецидивістів », або висувалися пропозиції щодо встановлення випробувального терміну для амністованих на будівництві. На нашу думку, цим самим « свідомі » громадяни залишали за собою можливість вирішувати подальшу долю амністованих, активно впливати на їхнє життя і роботу. Це створювало ідеальні умови для відвертих зловживань через тиск і примус, зокрема жінки підпадали під сексуальні домагання. Політично заангажовані стосунки всередині суспільства, окремих групах впливали в свою чергу і на ставлення громадян до амністії. Траплялися випадки, коли під час колективних ознайомлень зі змістом указу висловлювалися розчарування з приводу відсутності прямих згадок про засуджених за політичними звинуваченнями: « із в’ язниць вийдуть лише кримінальні злочинці, а чесних політичних людей із в’ язниці не випускають », виказувалися побоювання щодо продовження політичних репресій: « указ вийшов під впливом капіталістичних країн. Там пишуть, що в СРСР тюрми переповнені, тому уряд вирішив їх розвантажити, випустити бандитів та вбивць, а на їх місце додати політичних » 31.
Усі питання конкретної реалізації наслідків указу лягали на республіканські уряди, зокрема, на Головні управління організованого набору робітників при Радах міністрів союзних республік та їх відділи при обласних радах депутатів трудящих. У повсякденному житті соціальна адаптація колишніх в’ язнів проходила з великими труднощами, перш за все це стосувалося прописки й працевлаштування. Так, оприлюднені дані свідчать, що в деяких відділках міліції м. Києва траплялися непоодинокі випадки необґрунтованих відмов у прописці. На нашу думку, причиною цього можна вважати вже заповнений на цей час обмежений житловий фонд столиці. Крім того, місцеві керівники не хотіли ускладнювати собі життя, розуміючи, що влиття нових, до того ж криміналізованих і соціально неадаптованих жильців в уже усталені міжсусідські стосунки суттєво порушать сімейно-комунальну рівновагу на обмеженій житловій площі,