Клуб творчої молоді « Сучасник » очима влади
понад сто газет, на 92 радіостанціях, аж до Ватікану, ведуть мовлення українською мовою. Антирадянські писаки передрукували в буржуазних українських газетках отой опус Івана Кравцева, якому послужливо надав шпальти( тираж 450 000) теперішній голова Державного комітету в справах преси при Раді Міністрів Української РСР Іван Педанюк. Поступові українські діячі з Канади, як відомо, приїздили до А. Скаби і протестували проти опублікування статті І. Кравцева, яка ллє воду на млин паліїв війни. Товариш Скаба відповів, що він не надав ваги отій статті. Лише згодом І. Кравцев змушений був змінити місце роботи, за станом здоров’ я » 40.
Авторкою докладних і ґрунтовних листів до ЦК була Валентина Павлівна Драбата( 1908, с. Северинівка Под. губ.— 1983, Київ), що протестувала проти становища української мови, культури і шкільництва. Як і Дзюба і Ю. Назаренко, вона теж покликалась не на малоприступних Донцова чи Сціборського, а на твори Леніна. Але на відміну від Івана Михайловича писала про ленінську жорстокість і свавілля, про його бажання визискувати й грабувати Україну 41. На високому теоретичному рівні працював Святослав Караванський( нар. 1920, Одеса; нині живе у США), який 24 лютого 1965 року звернувся до Прокурора УРСР з клопотанням: « Прошу притягнути до кримінальної відповідальності Міністра вищої та середньої освіти УРСР Даденкова Юрія Миколайовича, за ст. ст. КК УРСР, що передбачають покарання за: 1. Порушення національної та расової рівноправності( ст. 66 КК УРСР). 2. Протидія відновлення ленінських принципів у практиці постановки вищої освіти в УРСР( ст. ст. 69, 167 КК УРСР).
3. Невиконання резолюції ХХ з‘ їзду КПРС щодо ліквідації наслідків культу особи та гальмування відновлення нормальних умов розвитку української соціалістичної нації( ст. 66 КК УРСР).
4. Підготовка некваліфікованих кадрів та дезорганізація педагогічного процесу в системі середньої та неповно-середньої освіти( ст. 167 КК УРСР)».
Клопотання Караванського у формі « Інформаційного повідомлення » КГБ при РМ УРСР( В. Никитченко) 22 березня 1965 року справно довело до відома ЦК( П. Шелеста; « Секретно. Экз. № 1 »). Але паралельно до звичайного шляху « на Банкову »( потім— « у Білий дім ») листи В. Драбати, С. Караванського поширювались порядком самвидаву.
У січні 1965 року в Києві на Байковому кладовищі громада провела в останню путь Володимира Сосюру. У пам‘ яті присутніх закарбувалась промова Андрія Малишка: « Яке безмежне повинно бути почуття людини, що могла так сказати(« Так ніхто не кохав … Через тисячі літ …»— С. Б.), і як жаль, що і велику любов твою хотіли вирвати з твого серця і заслати в далекий Сибір. Скільки передчасних сивин впало тоді на твою голову, і, мабуть, тепер доречні були б слова Шекспіра:
« Ах, как жестока жизнь и сколько злодеяний!»
49