Діяльність УТГІ в контексті легального видавничого руху періоду Другої світової війни
315
утворити в Генеральній губернії експозитуру( представництво) інституту, яка б розсилала матеріал безпосередньо курсантам, а також висловив думку про розширення його діяльності, навіть про доцільність відновлення академії. На його думку, відновити академію належало не в Подєбрадах, а у великому німецькому місті, до того ж, тепер це мав бути заклад зі звуженим, суто сільськогосподарським профілем, оскільки встановлені високошкільні порядки категорично не допускали запровадження для не німців гуманітарної освіти. З одного боку, урядовий чиновник під час інспекції демонстрував готовність допомагати у вирішенні інститутських проблем, з іншого— вимагав абсолютної лояльності від співробітників, застерігав із приводу поширення ворожих щодо Німеччини поглядів, « бо навіть один такий випадок може загрожувати існуванню Інституту » 33. Адміністрація у відповідь заспокоювала, що звертає особливу увагу, аби « не трапилося якогось випадку, який би міг привести до ліквідації Інституту ».
Видавничі умови на завершальному етапі війни. У кінці 1943— на початку 1944 року у видавничій сфері на окупованих територіях склалася вкрай несприятлива ситуація. На тлі дестабілізації життя, поразок на фронті, бомбардувань великих міст, колосальних переміщень людей руйнувалися встановлені й апробовані вже в часі німецького правління механізми книговидання, закривалися видавництва, редакції газет і журналів переїздили у віддалені від лінії бойових дій населені пункти. « Портфелі » десятків видавничих фірм містили сотні запланованих до видання рукописів, що за деякі з них було наперед виплачено авторські гонорари, тому справа пошуку нової організаційно-матеріальної бази стояла гостро. Українські видавці зважували можливості співпраці з німецькими фірмами— зокрема R. Herrose’ s Verlag і Otto Harrasowitz. Останні зі свого боку сподівалися на зиск від продажу видань у місцях скупчень українських утікачів, військовополонених, робітників.
УТГІ вів подібні переговори не тільки стосовно випуску підручників, але передусім— збірника до 20-ліття УГА та 10-ліття інституту. Як на воєнний час, ювілейні врочистості, ініціатива проведення яких належала Культурнонауковому видавництву при Українському національному об’ єднанні в Празі, організовувалися з розмахом. До складу ювілейного комітету увійшли три ректори академії— І. Шовгенів, тоді мешкав у Данцігу, Б. Іваницький— у Львові, С. Тимошенко— у Любліні, а також голова Спілки професорів УГА та директор УТГІ С. Комарецький, член організаційної комісії при Українському громадському комітеті в Празі Б. Мартос, представник УЦК О. Котик-Степанович, член Спілки українських інженерів на Словаччині Д. Зубченко, професор В. Доманицький у ролі генерального секретаря ювілейного комітету 34. Під час численних засідань, конференцій, виставок,