264 Віктор Савчук
Звідси це засідання конституювало себе не з’ їздом, а конференцією. До вибраного Українського комітету краєзнавства увійшли не відомі краєзнавці, а представники таких установ: Народного комісаріату освіти, ЦК комсомолу, Інституту географії і так далі. Цей метод представництва від центральних організацій показав бажання властей звузити діяльність цього органу. І такі сподівання виправдалися. Так, член комітету К. В. Дубняк 21 липня 1926 року в газеті « Известия » опублікував статтю « Нові шляхи краєзнавчої роботи », в якій пропонував в краєзнавчій роботі дотримуватися виробничого принципу, перепідпорядкувати керівництво краєзнавчим рухом Держплану 13. З ідеями, запропонованими в цій статті, не погодився голова ЦБК Росії( центрального бюро краєзнавства) академік С. Ф. Ольденбург. У відповідь на статтю К. В. Дубняка в цій же газеті він в різкій формі виступив проти підміни пріоритетів в краєзнавстві.
Інший член Українського комітету краєзнавства Д. Зайцев, продовжуючи захищати ідеї виробничого краєзнавства, стверджував, що простою формою краєзнавчої роботи є спостереження. Він радив уважно придивлятися до селянина, який має бджоли, спостерігати за станом озимини, організовувати дослідження вологості ґрунтів. Цим так само на його думку мають займатися і наукові організації краєзнавства 14.
Паралельно з цим державні і політичні структури створюють радянські організації, дослідницькі організації, завданням яких було вивчення історії « боротьби пролетаріату України і його Комуністичної партії ». Першою була створена комісія з історії української революції і Комуністичної партії( Істпарт) 15. У 1925 році в Україні вже діяло 20 місцевих істпартвідділів в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Луганську, Запоріжжі, Полтаві, Чернігові, Вінниці, Єлизаветграді, Донецьку, Херсоні, Конотопі, Кам’ янці-Подільському та ін. 16.
Кардинальні зміни в підході до організації краєзнавчого руху в Україні спостерігаються в кінці 20-х років. Цей часовий рубіж засвідчив, що період ліберального ставлення і терпимості до краєзнавчого руху закінчився. Владні структури починають здійснювати неприкритий тиск, в першу чергу, на науковців Всеукраїнської академії наук, які були рушійною силою краєзнавства. У березні 1927 року ЦК КП( б) У приймає рішення про реорганізацію ВУАН. Головною метою реорганізації було витіснення з академії тих працівників, які були виховані у дусі ідей національнокультурного розвитку. У цих рішеннях практично до нуля зводилася діяльність різних комісій, довкола яких об’ єднувалися сотні аматорів-краєзнавців з регіонів. Шляхом цькування окремих членів ВУАН створюється вакуум довкола установ академії, більшість з яких в 1930 році реорганізується. Довше за всіх в системі ВУАН проіснувала кафедра історії української культури, яку очолював академік Д. І. Багалій. Вона була перетворена в