262 Віктор Савчук
повертається до питання вивчення діяльності УКК. У збірці « Історія України: маловідомі імена, події, факти » друкує статтю « Український комітет краєзнавства: склад та діяльність », де роботу УКК розкриває через життєві долі найактивніших його членів, зокрема М. І. Яворського як голови комітету, М. І. Криворотченка— відповідального секретаря, В. О. Гериновича— ученого-краєзнавця з Кам’ янця-Подільського, А. А. Янати— ученого-біолога. Приведені в статті факти значно збагачують уявлення про участь УКК в підготовці краєзнавчих кадрів, взаємозв’ язках з аналогічними органами інших республік, репресії проти членів комітету середини 30-х років ХХ ст. 11.
До вивчення краєзнавства 20 – 30-х років звертався в своїх працях і академік НАН України П. Т. Тронько. Зокрема, в доповіді на урочистому пленумі Правління Всеукраїнської спілки краєзнавців в Харкові 28 – 29 червня 1996 року, присвяченого 70-літтю Українського комітету краєзнавців, відзначаючи роль УКК в розгортанні краєзнавства 20-х років, він підкреслив, що значення комітету у формуванні наукових принципів дослідницької діяльності громадських краєзнавчих центрів в першу чергу полягає в тому, що він зумів залучити до роботи таких відомих в Україні учених, як: Д. І. Багалій, А. А. Яната, С. В. Рудницкий, П. Г. Ковалівський, А. В. Ветухов, В. О. Геринович, К. В. Дубняк, М. І. Яворський. Їх активність послужила поштовхом до появи краєзнавчих структур і систематизації краєзнавчих досліджень 12.
Слід підкреслити, що українське краєзнавство мало свої характерні відмінності від російського. По-перше, загальнонаціонального звучання воно набуло в період Української революції; по-друге, краєзнавство України формувалося спочатку під потужним пресом антиукраїнської політики, а надалі— в атмосфері постійного недовір’ я більшовицькій владі, яка вішала йому ярлики « націоналізму », « патріархальщини », « аполітичності », потретє, на відміну від російського, краєзнавство України не отримувало державних асигнувань, а існувало на кошти його організаторів і меценатів, по-четверте, українське краєзнавство як загальнонаціональна субстанція формувалося в умовах гострого протистояння 1917 – 1920 рр. Звідси перед ним у першу чергу гостро постало питання збереження національнокультурної спадщини в період військового лихоліття. І останнє, краєзнавство України через історичну специфіку не було єдиним організмом, воно складалося з різних шкіл і, на жаль, їх ідеологи і ініціатори дуже часто через амбітність створювали непотрібну конкуренцію, напруженість в стосунках, що уміло використала влада в період політичних репресій.
Відзначимо, що вже з перших кроків становлення радянської влади в Україні державні і політичні структури стосовно до краєзнавства проводять політику подвійних стандартів. На початку 20-х років це політика виявлялася в процесі радянізації українського суспільства. З одного боку, державні