250 Юля Сєкунова
Історія науки, писав В. Вернадський у статті « З історії ідей »( 1912), « повинна критично укладатися кожним науковим поколінням і не тільки тому, що міняються запаси наших знань про минуле, відкриваються нові документи або віднаходяться нові прийоми реставрування того, що було. Ні! Необхідно знову історично виходити в минуле, тому що завдяки розвитку сучасного знання, в минулому здобуває значення одне і втрачає інше. Кожне покоління наукових дослідників шукає і знаходить в історії науки відображення наукових течій свого часу. Рухаючись вперед, наука не тільки створює нове, але й неминуче переоцінює старе, пережите » 2. Історіософія культури України започатковує свій шлях— шлях критичного осмислення минулого, шлях становлення самосвідомості, усвідомлення своїх культурних, духовних і людинотворчих засад. Саме до цих процесів має безпосереднє відношення і Л. Биковський, який вважав, що минуле зумовлює сучасність і одночасно є заповітом на майбутнє, тому для суцільності життя нації треба їх завжди лишати з собою.
Інженер-економіст за освітою, Л. Биковський став відомим журналістом і вченим— книгознавцем, бібліотекознавцем, бібліографом, теоретиком та істориком книжкової культури. Його наукова спадщина складає понад 500 творів, більшість з яких присвячено дослідженню життя і творчості відомих українських діячів( С. Рудницького, І. Шовгеніва, Ю. Липи та ін.). Сферою особливих зацікавлень Л. Биковського була книжкова культура українського та інших слов’ янських народів. Він розробляв теоретичні основи книгознавства та бібліотекознавства, обґрунтовував принципи державної книжкової політики, здійснював науково-організаційну діяльність спільно з такими визначними діячами національної історії культури, як І. Огієнко, А. Кримський, Ю. Меженко та ін.
На початку творчої діяльності Л. Биковського, у 1917 – 1921 роках, склались сприятливі соціально-політичні умови для розвитку українського друкованого слова. В другій половині 20-х років ХХ століття, в добу українізації, різко зростає загальний обсяг національного книгодруку. Відповідно, в цей період виникає потреба і в науковому дослідженні соціальних функцій книги, книги як фактора соціально-культурного прогресу, динаміки її розвитку, функціонування та використання в різних сферах, зокрема, в духовному житті суспільства, а також шляхів її наближення до читача. На цих питаннях і зосередилися українські вчені, досліджуючи книгознавство як складову національної культури, тим самим надаючи йому значення культурного і громадського чинника, органічно пов’ язаного з потребами суспільства 3.
Обгрунтовуючи шляхи розвитку української книжкової культури, Л. Биковський дає наукове визначення книгознавства та бібліографії як складової останнього. Теоретичні міркування вченого співзвучні тогочасній західно-