Матеріальне повсякдення населення в українському радянському соціумі епохи « застою »...
185
Соціальна стратифікація у доступі до дефіцитних товарів відповідно до місяця проживання складалася наступним чином: жителі столиці( Києва); жителі значимих за своїм виробничим потенціалом міст( Донецьк, Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Севастополь, Кривий Ріг, Дніпродзержинськ, Кременчук, Комсомольськ, міста курортної зони тощо); жителі інших обласних центрів та містечок; сільські жителі. Найбільш забезпечений всіма видами продукції був Київ. Радянські чиновники з особливою увагою стежили за тим, щоб у столичних магазинах було всього вдосталь, особливо у передсвяткові дні. Київські магазини забезпечували не лише корінних жителів, але й слугували кінцевим пунктом періодичних поїздок приміського населення, жителів сусідніх областей, приїжджих у відрядження тощо.
Після Києва пріоритетом у забезпеченні продукцією користувалися великі промислові міста та дещо меншою мірою зони курортного відпочинку. Фактів перерозподілу ресурсів на їх користь цілком достатньо. Приміром, у 1976 р., коли починалися перші перебої з м’ ясом та м’ ясними продуктами, перевірка міст Дніпропетровська, Запоріжжя, Харкова, Донецька, Макіївки, Ворошиловграда, Сум, Конотопу, Кіровограда, Олександрії, Тернополя і Вінниці показала, що лише в перших чотирьох магазини були забезпечені яловичиною та свининою, в інших— передусім яловичина і то не протягом цілого дня 40. В іншому випадку, коли 1978 р. 12 областей не виконало план поставок м’ яса, як покарання пропонувалося зменшити їм кількість м’ яса для продажу населенню у серпні на 900 т, у т. ч. на 70 т для Дніпропетровської та 100 т для Донецької областей. Але в результаті саме для них зробили пільги: Дніпропетровській зменшили лише на 50 т, Донецьку взагалі забезпечили повною мірою, і зробили це за рахунок Полтавської та Рівненької областей( при тому, що останньої навіть не було в початковому списку) 41. Вищезгадані регіони залишалися для радянської держави пріоритетними й в наступні— голодні на м’ ясо і масло— 1980-ті рр.
Попри хронічну нестачу окремих продуктів харчування ціни на них зростали дуже повільно. До регулювання цін з економічних мотивів радянська держава вдавалася нечасто. Ціни на товар були радше соціальною категорією, а їх незмінність забезпечувала почуття суспільної стабільності і психологічного комфорту радянських людей. Наприклад, діючі у 1976 р. ціни на 99 % продовольчих і 92 % непродовольчих товарів не мінялися протягом останніх десяти і більше років( зокрема, на хліб і хлібобулочні вироби, м’ ясо, переважну частину рибної продукції, масло, жири, маргарин, яйця, муку, цукор, бавовняні та вовняні тканини, швейні, трикотажні та панчішно-шкарпеткові вироби). З 1928 р. стабільними залишалися тарифи на житло і комунальні послуги, на проїзд у трамваях( 3 коп.), тролейбусах( 4 коп.) і метро( 5 коп.) 42.