Матеріальне повсякдення населення в українському радянському соціумі епохи « застою »...
181
ація і в містах: половина з них не мала лазень і перукарень, більше двох третин— пралень 26. Втім, навіть існуючі підприємства орієнтували свою роботу на державні замовлення, а не на індивідуальні послуги населенню— у 1967 р. лише 21 % виконаної міськими пральнями роботи становили замовлення від населення, у деяких областях( Черкаській, Хмельницькій, Херсонській, Сумській, Вінницькій) цей показник не перевищував 10 %. Пральні у сільських населених пунктах взагалі практично не виконували індивідуальних замовлень 27. Слабко була розвинута система готелів.
З часом жити у місті ставало все комфортніше, у той час як на селі ситуація покращувалася повільно. Обсяг побутових послуг у середньому на селянина у 1979 р. становив 19,11 руб., а на городянина— 34,33 руб., зокрема на прання— 10 коп. і 1,69 руб., перукарню— 41 коп. і 3,27 руб., хімчистку і фарбування— 14 і 85 коп. 28. Найгіршою була ситуація в малих селах з населенням менше 100 чол.: ще на середину 1980-х рр. 90 % населення, що там проживало, не мало на території села ні шкіл, ні дитячих садочків, ні медпунктів, ні закладів громадського харчування, ні будинків побуту та відділень зв’ язку. Фактично єдине, на що міг розраховувати селянин,— на невеличкий магазин 29.
Нестача якісних товарів та послуг, відсутність широкого вибору провокувала особливий тип стосунків « продавець / покупець », що виходили далеко за межі економічних мотивів. Продавець завжди стояв на щабель вище— з ним шукали знайомств, йому пропонували гроші та послуги( теорія радянської економіки як « економіки послуг » докладно розроблена в працях А. Лєдєнєвої), він завжди контролював ситуацію фізичного доступу до товару та вибору. Продавець був соціальним бар’ єром між товаром та покупцем, що по суті дублювало систему просторової організації радянської торгівлі, коли прилавок чи скляна вітрина обмежували фізичний доступ покупця до товару: на товар можна було лише дивитися як на соціально бажаний об’ єкт, але у жодному разі не торкатися руками. Врешті, якщо дефіцит слугував засобом соціальної градації, радянська торгівля з необхідності повинна була мати прилавок. Форма супермаркету, салону— незвичний і психологічно небуденний для радянської людини спосіб стосунку з речами. Тому такими елітними вважалися, приміром, відкриті у середині 1970-х рр. фірмовий магазин « Взуття » у Києві на Бульварі Лесі України чи спеціалізований магазин фірми « Меблі », що містив виставкові зали.
Влада, яку продавець мав над покупцем, часто породжувала зловживання з боку перших. Наприклад, у 1976 р. при розгляді фактів завищення цін на послуги на 2500 підрозділах служби побуту було виявлено 77,6 тис. випадків порушення цін і тарифів. У перукарнях, фотоательє, майстернях з ремонту годинників, взуття, ательє і майстернях з пошиття одягу постійно