180 Наталія Лаас
коштом членів кооперативу за допомогою державного кредиту. В подальшому до квартирної плати власникові кооперативної квартири щомісяця додавався рахунок на погашення позики. Приміром, якщо середня плата за однокімнатну державну квартиру у 1977 р. становила 6,05 руб., то за кооперативну разом з позикою— 21,87 руб. 19. В Україні існували обмежені ліміти на житлово-кооперативне будівництво, однак кількість бажаючих вступити в кооперативи постійно зростала. Тому існували чіткі критерії того, хто міг стати членом кооперативу— особи, які досягли 18-літнього віку, постійно проживали та прописані на території даного міста чи селища і потребували покращення житлових умов 20. На початок 1970-х рр. організація житлово-будівельних кооперативів в Україні набула широкого розвитку. На 1971 р. вже було побудовано більше 2 тис. будинків загальною житловою площею понад 8 млн. кв. м, де проживало 150 тис. сімей та понад 100 тис. перебувало на обліку для вступу в кооператив 21. Через шість років кількість кооперативних будинків збільшилася вдвічі, у яких вже проживало 1 млн. чол. 22. Втім через побільшання черг на житло, збільшилася і кількість бажаючих побудувати кооперативну квартиру— на 1980 р. таких нараховувалося 191,5 тис. сімей 23. На відміну від міст, рух за будівництво кооперативного житла у сільській місцевості не набув популярності, тут громадяни воліли вкладати гроші в індивідуальний будинок з присадибною ділянкою.
Якщо якість та кількість житла могла бути цілком задовільною, то комунальне будівництво відбувалося значно нижчими темпами. Диспропорція між житловим та комунальним будівництвом призводила до того, що нові будинки та окремі міські мікрорайони залишалися без водопроводу, каналізації та інженерних мереж. Як відзначалося у звітах, поточний і капітальний ремонт житлового фонду і об’ єктів комунального господарства провадився несвоєчасно та неякісно, ліфти, внутрішні системи опалення і водопроводу експлуатувалися незадовільно, територія значної кількості будинковолодінь і місця загального користування— садиби, сходові клітки, вестибюлі— утримувалися в антисанітарному стані 24. У 1967 р. житловий фонд місцевих рад був устаткований водопроводом лише на 77 %, каналізацією— на 75 %, центральним опаленням— на 53 %, ваннами або душами— на 49 %, щоправда за три роки ситуація суттєво покращилася 25.
Існував у радянському соціумі й підвищений попит на послуги. У цьому сенсі жителі міст завжди знаходилися у привілейованому становищі. На середину 1960-х рр. система побутових послуг була розвинена надзвичайно слабко. Приміром, у 1966 р. в Україні у двох третинах існуючих на той час сільських населених пунктах не було лазень і перукарень, у більше половини— майстерень побутового обслуговування. Подібною була ситу-