Кількісно-якісні показники науково-педагогічної інтелігенції України доби « відлиги »...
147
Загалом станом на 1956 р. в Інституті історії працювали 61 науковий співробітник, з яких 39 обіймали посади старшого наукового співробітника та 13 посади молодшого наукового співробітника. Серед загалу науковців 5 осіб мали ступінь доктора наук та 45 осіб— ступінь кандидата наук.
Упродовж 1953 – 1956 рр. кількість кандидатів наук зросла з 34 до 45 осіб, а кількість докторів наук— з 2 до 5 осіб.
Науковий склад Інституту історії впродовж 1944 – 1956 рр. виріс втричі, або з 19 до 61 осіб, а кількість кандидатів наук зросла майже в 5 разів, відповідно з 8 до 45 осіб і склала 74 % від загальної кількості науковців інституту. Кількість співробітників Інституту історії зі ступенем доктора наук за цей період фактично не змінилася. Так, в 1944 р. їх кількість складала 4 особи, а на 1956 р. їх було лише п’ ятеро, або 8 % від загальної кількості наукових працівників установи 8.
Незважаючи на кадрові скорочення в Академії наук на початку 1950-х років окремим історичним установам вдалося збільшити свій науковий кадровий склад щонайменше втричі. Внаслідок реструктуризації та розширення тематики наукових досліджень Інститут історії України АН УРСР за постановою Ради Міністрів УРСР від 2 березня 1953 р. було перейменовано в Інститут історії АН УРСР. У цей період в історичних установах працювали такі відомі історики, як: чл.-кор. М. Петровський та С. Юшков, К. Гуслистий, І. Крип’ якевич, Ф. Шевченко, а також археологи: акад. П. Єфіменко, чл.-кор. Л. Славін, М. Рудинський та інші, які збагатили історичну науку своїми дослідженнями.
У 1955 році із загального числа 22363 наукових працівників Української РСР 14474 працювали у ВНЗ 9.
У Західній Україні розташовувалися філії інститутів Академії наук УРСР. 1951 р. у Львові було створено Інститут суспільних наук АН УРСР. В інституті працювало 48 науковців: дійсний член АН УРСР, член-кореспондент Академії архітектури УРСР, три доктори наук, одинадцять кандидатів, один доцент і тридцять один науковець без вченого звання. Тут продовжувала діяти львівська історична школа Михайла Грушевського, про створення якої вперше заявив Олександр Оглоблин 10.
Найяскравішим представником школи залишався Іван Крип’ якевич, який з 1953 по 1962 рік очолював інститут. І. Крип’ якевич, крім директорства, обійняв посаду завідувача відділу історії України.
На початковому етапі діяльності інституту його ядро становили вчені старої генерації, зокрема, колишні співробітники Наукового товариства ім. Шевченка( НТШ): Михайло Возняк, Іларіон Свєнціцький, Маркіян Смішко, Антон Генсіорський, Олександр Тисовський, Марія Деркач, Дмитро Бандрівський, Лукія Гумецька, Володимир Огоновський, Петро Карманський.