Релігійний досвід в житті віруючих України( середина 1940-х— середина 1980-х років)
135
неосвіченими, такими, що страждають колективними помилковими поглядами, чи емоційно незрілими. А якщо якась людина, котра належить до нашої культури, досягне духовного переживання подібно до тих, що надихали всі світові релігії, то звичайний священнослужитель запросто пошле його до психіатра » 58. Учений, отже, визнавав, що навіть у тих країнах, де офіційно релігія декларувалася як державна цінність, у повсякденному житті суспільства домінував матеріалістичний світогляд.
У 1940 – 1980-х роках говорили також і про так званий « псевдорелігійний досвід ». Завважмо, що об’ єктивне визначення його доволі складне. Те, що в багатьох конфесіях вважалося неприпустимим із духовного погляду, в інших могло подаватися як духовний дар. Водночас слід зазначити, що різкі відмінності спостерігаються не так за конфесійною ознакою, як за часом існування релігійної течії. Якщо взяти до уваги лише психічні аспекти проблеми, то, на наш погляд, відмінностей у псевдорелігійному досвіді між православною традицією та йогою значно менше, ніж між православ’ ям та п’ ятидесятництвом. Невелика тривалість існування релігійної традиції і, відповідно, низький ступінь громадської регуляції та водночас наявність у ній активних емоційних дій та психопрактик( які там називаються духовними) або довготривалі молитви, поєднані зі значним релігійним фанатизмом, були сприятливим фактором його виникнення. Такий псевдодуховний досвід у лідерів та активістів окремих громад міг задавати тон поведінки їх членів. Згадаймо події півторадесятирічної давності, пов’ язані з « Білим братством ».
У православ’ ї окремі форми псевдорелігійного досвіду часто називалися « прєлєсть »( самоспокуса). В його основі часто лежало нагнітання емоцій. Серед віруючих, як зазначає релігієзнавець М. Гордієнко, були й особи, які перебували в стані релігійної екзальтації і навіть істерії— хворобливопідвищеного збудження, яке виникало і зберігалося на релігійному ґрунті 59. Багато пересічних мирян і навіть окремі священики сприймали таких людей як « вибраних Богом », а насправді вони перебували у стані релігійного психозу чи, за визначенням Церкви, « прєлєсті ». Церква зараховувала цей стан до гріхів, які корінилися не у відсутності віри, а в помилковому відчутті духовних дарів.
Сучасні духовнослужителі виділяють такі ознаки « прєлєсті »: « нав’ язливе прагнення до святих і божественних » почуттів, відкритість і готовність бути « захопленим » духом, пошуки не Бога, а « духовних утіх », самооп’ яніння, яке приймається за « стан благодаті », неймовірна легкість, із якою людина стає « споглядачем » чи « містиком », « містичні одкровення » і псевдодуховні стани » 60.
У книзі « Добротолюбие о молитве », написаній на основі кандидатської богословської дисертації( автор анонімний), вказується, що « буває в тих, хто стоячи на молитві і піднімаючи до неба руки, очами і розумом уявляє блага небесні, ікони, які опускаються, образ Спасителя, святих, мріє про