Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота Prorok_u_svoii_vitchyzni_Franko_ta_ioho_spilnota_1 | Page 99
Розділ 4. Шкільні роки
суспільний тип», головними рисами якого є «невиразність, невизначеність
і половинність». Цей тип, на думку Франка, постав унаслідок накладання
загальноевропейської течії – виникнення буржуазії з її буржуазними
інстинктами – на специфічні галицькі умови [15: 13]. Погоджуючись із
першою частиною цієї характеристики (невиразність як головна риса
рутенства), важко, однак, визнати рацію за її другою половиною (ру
тенство як вираз буржуазної культури). Новонавернений соціяліст Франко
риґористично застосував тут категорії марксистського аналізу. Рутенство
як явище було глибоко вкорінене не у загальноевропейську буржуазну, а
у місцеву шляхетську культуру. Його коріння тяглося від просвітницької
політики Габсбурґів кінця XVIII ст. Реформи Марії Терезії та Йосифа II
ставили за мету, серед іншого, піднести освітній рівень греко-католицького
священицтва, єдиної еліти руського суспільства. Просвітницька політика
справила, однак, несподіваний ефект: замість зблизити греко-католицьке
духовенство з іншими верствами руського суспільства, найперше – з
селянством, вона призвела до його асиміляції у панівну шляхетську
культуру. «Якщо у 1780 р. греко-католицький священик міг почуватися у
корчмі з селянами майже як вдома, то у 1830 р. він шукав вишуканішого
товариства <...>. Позбутися своєї культурної чи соціяльної близькости
до селянина означало піднятися до статусу, який не мав ще свого від
повідника в українському суспільстві. Якщо на рівні особи переїзд до міста
неминуче означав прийняття панівної польської культури, то так само
просування по соціяльній драбині викликало полонізацію цілого прошарку
духовенства» 78 .
Дальший розвиток подій відвернув галицьке греко-католицьке ду
ховенство від польської асиміляції та висунув на чоло руського націо
нального табору. Однак залишилася вкорінена шляхетська культура. Її
тяглість забезпечувалася серед іншого тим, що греко-католицькі священики
були квазишляхетським станом, бо їм дозволено було одружуватися,
а їхні сини часто обирали професію своїх батьків. Шлюби між дрібною
шляхтою і священицькими дітьми та факт, що шляхетські діти нерідко самі
ставали священиками (як-от брати Франкової бабці та Франкової матері),
зміцнювали цю амальгаму церковної традиції зі світською шляхетською
культурою.
В останні роки гімназійного навчання Франко сам активно асимілювався
у це середовище. У старших класах під час канікул та релігійний свят він
гостював у священичих родинах своїх гімназіяльних товаришів. Свяще
ницькими дітьми були учні молодших класів Іполит Погорецький та Ярослав
99