Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота Prorok_u_svoii_vitchyzni_Franko_ta_ioho_spilnota_1 | Page 481

До Розділу 7, с. 147–174

15
с. 127.
Євген Олесницький, Сторінки з мого життя, т. 1, 1860–1890. Львів, 1935,
16
Вислів міністра освіти Штремаєра з листа до імператора Франца Йосифа з нагоди
відкриття Чернівецького університету, цит. за: Fred Stambrok, «The Golden Age of the
Jews of Bukovina, 1880–1914», Working Paper 03-2, Center for Austrian Studies at the
University of Minnesota, October 2003, с. 9, 18.

17
Armand Dumreicher, Die Verwaltung der Universitaeten seit dem letzten politischen
Systemwechsel in Oesterreich, Wien, 1873, с. 106.

18
Xaver Liske, Der angebliche Niedergang der Universität Lemberg. Offenes Sendsch-
reiben an das Reichsrathsmitglied Herrn dr Eduard Suess prof. an der Universität Wien,
Lemberg, 1876, с. 5, 15.

19
Die Habsburgmonarchie 1848–1918, т. 3, 1. Die Völker des Reiches, Tabelle 10;
I. Pollo, Nauka i szkolnictwo wyzsze w Polsce, a odzyskanie niepodległosci, Lublin, 1990,
с. 19.

20
Оцінка Євсебія Черкавського як польського шовініста не цілком справедлива.
Правильніше було б назвати його щонайлояльнішою до урядової політики людиною: він
міняв свої погляди разом зі зміною офіційної лінії. У 1859 р. він був за впровадження
латинського правопису у руську мову (детальніше див.: [47: 549–650]), у 1861 р. – проти
запровадження польської мови у Краківському університеті (за що його побили місцеві
польські студенти), а в 1868–1872 рр. – за запровадження польської мови у Львівському
університеті (див.: Chłędowski, Pamiętniki, [т. 1], с. 35, 56; Antoni Knot, «Czerkawski
Euzebiusz», Polski Słownik Biograficzny, т. 4, Kraków, 1938, с. 333–334).

21
Kazimierz Szmyd, Twórcy nauk o wychowaniu w środowisku akademickim Lwowa
(1860–1939), Rzeszów, 2003, с. 34, 59.

22
8 листопада 1880 р. Франко писав до Драгоманова: «...Люди, виходячі зі школи
Ліске, можуть у найліпшім разі написати суху монографію “по подлинным документам”,
але про історичну критику, про зв’язок між минувшим а теперішнім у них і казки нема»
[48: 257].

23
Огоновскій, Исторія литературы рускои, т. 3, с. 924–925.

24
Там само, с. 925.

25
Нещодавно львівський літературознавець Володимир Микитюк зробив спробу
переглянути стосунки між Франком і Огоновським (Володимир Микитюк, Іван Франко
та Омелян Огоновський: мовчання і діалог, Львів, 2000). Слушно характеризуючи
їх як «зіткнення двох світоглядів», він, однак, намагається притупити Франкову
критику. На його думку, це були взаємини між учнем й учителем, які «робили спільну
справу – будували храм національної культури». Зокрема, він покликається на
некролог «Професор Омелян Огоновський» (1894), у якому Франко значно пом’ягшив
оцінку свого університетського професора [43: 358–381]. Той факт, що некрологи
завжди пишуться за принципом de mortibus aut bene, aut nihil, а цього Франко писав,
ще й кандидуючи на посаду професора руської мови і літератури, тобто на місце, що
звільнилося після смерти Огоновського, і тому мусив, його ж таки словами кажучи,
«позичати язика у дипломатів» [50: 17], дослідник іґнорує. Взагалі, Микитюкову працю
написано в агіографічному дусі; в апології Огоновського він заходить так далеко,
що називає його «ренесансною [sic!] індивідуальністю» (с. 9, 11, 64 та ін.). Тимчасом

481