Висновки
тюрем і конфіскацій видань із боку влади, остракізм із боку суспільства й елементарну матеріяльну незабезпеченість. Можна впевнено сказати, що, маючи таку обдарованість і працьовитість, Франко зробив би добру кар’ єру і домігся забезпеченого життя, якби тримався якнайдалі від публічної діяльности.
Не спрацьовує у випадку Франка й інша теза: мовляв, інтеліґенція « селянських народів » прагнула творити свою власну націю, бо не могла конкурувати з освіченими класами панівної національности. Франко впевненно почувався у трьох культурних просторах – русько-українському, польському та німецькому, ставши прикладом достатньо успішного тримовного письменника.
Уявлення про « приз гри » можна скласти на підставі того, як часто Франко і його товариші висловлювали досвід своїх молодечих літ у квазирелігійних термінах: називали себе « християнами », з трепетом читали Шевченка, Маркса, Чернишевського і як реліквії переховували заборонені видання, ставилися до позитивізму як до модерної релігії тощо. Така квазирелігійність властива була і їхнім попередникам – молодим людям, які у 1830 – 1860-х роках активно залучалися в українофільський чи русофільський рух. Франкова спільнота відрізнялася від них тим, що складалося переважно з агностиків або ж навіть атеїстів. У цьому вона виявляла більше схожости з поколінням російських різночинців 1840 – 1860-х років – і то йдеться не про формальний збіг, а про свідоме наслідування зразків російської радикальної культури. Схожими були насамперед питання, які вони собі ставили: в чому полягає істина і як треба жити? Йшлося не про конкретні здобутки і досягнення, а про розв’ язання проблем людського існування. Причина, що спонукала їх братися до того, полягала у глубокій суспільній трансформації внаслідок реформ 1850 – 1860-х років в Австро-Угорській та Російській імперії, а також у глобальніших процесах – поширенні нових технологій та ідеологій. Ці зміни сталися протягом формативних років їхнього життя. Молоді люди бачили ознаки вмирання старого світу й загрозу для існування тих суспільних груп і суспільних інституцій, у яких вони виростали. Вибір став « модернізуйся або помри!», « зорганізуйся – або зазнай гіркоти поразки!».
Це було головною ставкою гри. А формула перемоги містилася у переконанні, що існує лише один шлях до успіху: модернізація через прилучення до поступу. Залишалося питанням, як пристосувати ці нібито універсальні формули до умов власного краю, де бракувало багатьох підставових елементів модернізації, аж до найпідставовішої –
436