Розділ 17. Пророк у своїй вітчизні
запровадити. Нововведення має право на існування, коли імітує традицію. А традицією був той акт, що його нібито колись першим виконав бог, герой, предок 21. Усі ті три образи уособлюються у фігурі старця-жерця – котрим і є у Франковій повісті її головний герой. Через постать Захара Беркута Франко леґітимізує чимало нових ідей: корисність машин( робити машини для оборони навчає тухольців Мирослава), вільну любов як підставу шлюбу( дочка боярина одружується з простим селянином без батькової згоди) і навіть близький до атеїзму пантеїзм( християнство зображене як « нова релігія зі Сходу », релігія покори, впровадження якої помагає князям і боярам поневолювати народ; тухольці ж поклоняються « давній, вільній, чисто громадській релігії », яка « не лякала людей карами й муками по смерті, але найбільшою карою вважала іменно саму смерть, смерть тіла й душі для людей неправедних » [ 16: 122 ]). Захар Беркут схвалює і благословляє всі ці акти і вчинки, ба більше: виступає головним й останнім жерцем цієї « громадської релігії ». Найвищою цінністю є громадське добро, і йому має бути підпорядковано все інше, у тому числі навіть щира і глибока любов. « Ти знаєш тілько чорні очі та стан хороший, – відказує Захар Беркут Мирославі на її благання про порятунок для його сина, а свого коханого, – а я дивлюсь на добро всіх. Тут нема вибору, доню!» [ 16: 150 ].
Франко ставить громадське добро вище навіть за лояльність до монарха – бо так нібито було у « сиву давнину ». Це протиставляння республіки монархії( у словах Франка: « боротьба елементу вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським » [ 16: 481 – 482 ]) проступає у повісті у двох моментах: у вже згаданому прославлянні міст-республік у Новгороді та Пскові як зразкової політичної моделі та у неґативній оцінці князя Данила Галицького. Князь посередньо і безпосередньо винний у небезпеках, на котрі наразилися тухольці: посередньо, бо, як й інші руські князі, не зміг захистити їх від монгольської орди, безпосередньо, бо віддав громадські землі Тухлі у власність Тугара Вовка. Данило Галицький у повісті жодного разу не появляється, лише фігурує в репліках головних героїв, – але кожна згадка про нього обтяжена неґативним значенням. Найрішучіший засуд йому виносить Захар Беркут, кажучи до Тугара Вовка:
« Не вітцем і опікуном вважаємо ми твого князя, але карою божою, зіслані на на за гріхи наші, від якої мусімо відкупуватися щорічними данинами. Чим менше ми про нього знаємо, а він про нас, тим ліпше для нас. І коби вся наша Русь могла позбутися сьогодні його з усіма його ватагами, то, певно, була би ще щаслива і велика!» [ 16: 55 ]
421