Частина друга. Франко та його суспільство
вкінці розіб’ ють нашу громаду. Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари і роздори по руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забагів і робучого вола. Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє громадство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крові, цілі століття неволі. Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їх слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного! Передавайте ж дітям і внукам своїм вісті про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між ними тота пам’ ять серед грядущих злиднів, так, як жива іскра не гасне в попелі. Прийде пора, іскра розгориться новим огнем! Прощайте!» [ 16: 154 ]
На перший погляд, передсмертна візія Захара Беркута – це ще одна ідеологічна утопія інтеліґента, написана для інтеліґентів. Її вкладено в уста людини, яку можна вважати прообразом інтеліґента XIX століття: він був особою вченою, бо свого ремесла мусив учитися, до того ж подорожуючи по великих містах; його влада в громаді базується не на вищому соціяльному походженні, а на його знанні. До того ж у його монолозі чути відгомін цитат із новочасної революційної літератури 18 та загальної інтеліґентської настанови « Любити свою батьківщину – значить палко бажати бачити в ній здійснення ідеалу людства і в міру сил своїх сприяти цьому »( Віссаріон Бєлінський) 19.
Але у монолозі Захара Беркута, як і в загальній ідеї повісті, є моменти, що мусили специфічно промовляти до селян. Для інтеліґента-модернізатора нормальним є перенесення своєї візії-утопії в майбутнє. Таке перенесення базується на вірі в історичний проґрес і не потребує додаткової леґітимації. Інакше у традиційному суспільстві. Тут кожна дія має або набирає сенс лише тоді, коли вона існувала й повторювалася у минулому. Головною леґітимацією є: так робили наші предки, тому так робитимемо і ми. Не потрібно жодного іншого пояснення. Минуле служить ніби матрицею людської поведінки 20. Франко, пишучи « Захара Беркута », проєктує соціялізм у минуле й показує його як нібито глибоко закорінений в старих руських порядках, коли « громада була для себе і суддею, і впорядчиком у всьому » [ 16: 41 ].
Важливим є також те, що візію нового ладу у Франка виголошує 90- літній старець, а не син-юнак чи його кохана. Традиційний світогляд із недовірою ставиться і до всіляких новацій, і до « нових людей », що хочуть їх
420