Частина друга. Франко та його суспільство
пробував вивести у Галичині « нову породу » – народного поета, відповідно до зразків російської літератури. Верхратський не згодився прийняти цю роль, бо, за його словами, « не хотів класти огню під рідну стріху » 25. Коли Франко почав друкуватися у « Друзі », на його сторінках панував молодий Володимир Стебельський. На нього як на « винятково талановитого поета » покладали надії як українофіли, так й русофіли. Сам Франко вважав тоді Стебельського « одинокою обік Федьковича зорею на вбогім галицькоруськім небозводі ». Талант Стебельського так ніколи й не відкрився, може, через те, що він надто зловживав алкоголем 26.
Уже коли Франко добився слави як літератор, його суперником на поетичному полі був Володимир Масляк. Він і його сучасник Іларіон Грабович належали до того ж самого покоління і були улюбленцями власника « Зорі » Омеляна Партицького, який добачав у них великі літературні сили [ 41: 432 ]. Франко співпрацював із Масляком у народовецьких виданнях, але оцінював його переважно неґативно. Масляк був салонним поетом, любив, як саркастично казав Франко, описувати « м’ ясо » – фізичну жіночу вроду – « що таке воно рум’ яне і біле, і м’ яке, і пухке, і таке мало волосся, і такі очі, і такі руки <...>. А о тім, що те м’ ясо не мало ні серця, ні мозгу, ні характеру, він і не згадає » [ 48: 380 ]. Для Франка поезія від недавного часу перестала бути « забавкою неробів, а сталась великим ділом, горожанською службою », а спеціяльно для галицьких русинів – « часткою тої к у л ь т у р н о ї п о с т у п о в о ї п р а ц і, до котрої ми всі покликані, до котрої ми всі рук прикладаємо » [ 48: 406 ]. Натомість від поезій Масляка і Грабовича віяв « реакційний, тісний і стухлий дух » рутенства, повний « ненависти до соціялізму і всяких інших ізмів » – дух, що його Франко вважав за провідний у народовецькому таборі у 1880-х роках [ 41: 478 ]. Не випадково провід Товариства « Просвіта » дав велику квоту на видання збірки поезій Масляка( 1886) – натомість виключив Франка після судового процесу 1878 р. і не поновлював його членства аж до 1890-х років [ 49: 325 – 326 ].
Однак ані Верхратський, ані Стебельський, ані Масляк не могли зрівнятися з Франком у популярності. Жоден із них не відповідав уявленню про національного поета. Цей образ пов’ язувався з безкорисливим служінням суспільним ідеалам, а служіння мало допроваджувати до страждань і переслідувань. Із цієї перспективи Франко мав тільки одного реального суперника – о. Івана Наумовича. Наумович писав вірші, і тривалий час( 1849 – 1860) своїм віршописанням прагнув зробити літературну кар’ єру, – але поетом він був, відверто кажучи, другорядним 27. Що підносило його в
394