Частина друга. Франко та його суспільство
й ті самі патріоти працювали і в русофільських, і в українофільських організаціях. На « вищих поверхах » русофіли були готові інкорпорувати у свій національний пантеон Шевченка. Але ніхто з них не вважав за можливе ставити поруч Франка 92.
З аналізу читацької публіки Франка випливає декілька висновків. Найпершим є надзвичайно успішний характер його літературної кар’ єри: за 13 років після свого дебюту( 1874 р.) він уже написав кілька творів, що мали всі шанси ввійти у літературний канон української літератури, незалежно від різниць естетичних смаків та політичних уподобань його читачів. Другий висновок повторює той, що був уже зроблений раніше на підставі статистики Франкових публікацій: Франкові вдалося міцно вкорінитися на двох читацьких просторах: русько-українському та польськомовному. На тридцятому році життя Франко ще не набув слави « антипольського націоналіста », яка прийшла до нього у 1890-х роках після скандального розриву з польським середовищем. А отже, його культ міг би існувати не лише в українському, але й у польському культурному та політичному просторі. Нарешті, в русько-українському просторі він був активно присутній у двох із трьох антагоністичних таборів – радикальному і народовецькому. Така роздвоєність не додавала йому життєвого комфорту, проте мала і свої вигоди. Варто під цим оглядом порівняти засяг Франкового впливу на галицьке суспільство з тим, що його мали чільні радикали Михайло Драгоманов і Михайло Павлик чи провідний русофіл Іван Наумович. Для останніх трьох доступ до народовецьких видань був закритий. Натомість Франка народовці ніколи не піддавали повній анатемі. Їхня « Правда » не припиняла друкувати Франкові твори навіть коли його було ув’ язнено, й у моменти найбільшого загострення стосунків для Франка двері залишалися відкритими.
Характерним є приклад таємного гуртка учнів Львівської академічної гімназії, до якого входив Осип Маковей. Ця гімназія була одним із головних осередків народовецького руху: її вчителі Юліян Романчук, Анатоль Вахнянин, Григорій Цеглинський разом із директором о. Василем Ільницьким були відомими народовецькими лідерами. Вони були тою « професорською клікою », що тримала у своїх руках керівництво народовецькими інституціями, разом із « Зорею » 93. Коли у гімназії за доносом о. Івана Наумовича було розкрито гурток, усі гімназійні професори стали на захист учнів. Тій обставині, що гімназисти підтримували стосунки з « чоловіком, котрий пахне соціялізмом, от як з Франком », народовці не надали значення. Вони представили перед владою справу так, щоб обілити
382