Частина друга. Франко та його суспільство
оповіданнях Франка, чи робітники, чи пани, чи попи, чи хлібороби, се не люди, що вийшли з об’ єктивної уваги життя, а люде лише в імені реальні, цілою ж своєю психічною подобою і світоглядом видумані фантазією писателя, суб’ єктивно перетворені » 76.
Доходило до смішного: редактор « Зорі » Олександр Борковський цілими годинами придивлявся до роботи мулярів, щоби з’ ясувати, наскільки точний Франко у своєму оповіданні « Муляр ». Ні разу він не побачив описаної у Франка брутальности підмайстрів і беззахисности робітників, – навпаки: робітники лінуються, і якби підмайстер на них не кричав, вони так і працювали би поволі. Не побачив Борковський відповідности до « реальних обставин » і в іншому Франковому творі, « Лель і Полель »: тут теж « багато дечого є занадто фантастичне, з обставинами галицького життя незгідне, або й взагалі неймовірне ». Тому редактор « Зорі » відхилив обидва твори 77. Критичні зауваги щодо тенденційности Франка чулися і з його найближчого оточення. Думки, подібні до відгуку Борковського, висловлювали Павлик і Кобринська 78. Драгоманов дораджував іншим « поступовим » письменникам покинути « той франківський спосіб писання », коли з-під пера письменника виходить « ніби не оповіданє, а якась програма » 79.
Франкові прихильники були свідомі того, що він часто відступає від реальности. Але у цих відступах вони бачили не лише вади, але й певні вартості. Завдяки тому, що його герої часто позбавлені « закорінености », вони ставали загальнолюдськими. « З малими виїмками, – писав київський радикал Агатангел Кримський про Франкові оповідання, – перед нами постають не Русини-Галичане, а просто люде – не раз любісінько можна вважати Франківського Русина і за Українця, і за Кацапа, і за Поляка, і за Німця, і за Італійця – кого хочете!» 80. Ця оцінка майже дослівно збіглася з думкою польського поступовця Станіслава Василевського. Він звертав увагу, що й Андрій Темера, головний герой « На дні », й робітник із « Муляра » не мали національности: вони могли бути і поляками, й українцями. « Нема у нього Русинів, Поляків і Жидів – а тільки темні і терплячі люди » 81.
Франко обстоював свій стиль писання саме позитивною реакцією читачів. « Публіка, для котрої я пишу – відповідав він Цеглинському, – богу дякувати, не одвертаєть ся од мене і не протестує против того напряму, котрим каже мені йти переконання і особистий темперамент » 82. Поділ на його симпатиків і на його антагоністів проходив не за національною ознакою, а головно за іншими критеріями. Першим було ставлення до поступових( позитивістьких та соціялістичних) ідей. Якщо читацьку публіку прирівнювати до « нації », котра читаючи Франка, уявляла свою спільність
380