Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота Prorok_u_svoii_vitchyzni_Franko_ta_ioho_spilnota_1 | Page 38
Частина перша. Франко та його Çчаси
Галичину, а надто її східну частину, порівнювали з Вавилонською
вежею. До останньої третини XIX ст. офіційною мовою була німецька. Її
знання було умовою кар’єри. Крім того, вона вважалася м овою «високої
культури», найбільше придатною до спілкування між освіченими людьми.
В 1869 році офіційною мовою краю стала польська, і вона щораз більше
почала проникати у сфери, де раніше панувала німецька. Вимогою до чи
новників було знати якусь слов’янську мову, щоб спілкуватися з місцевим
населенням. Тому значну частину габсбурзьких бюрократів складали чехи:
їм було легше порозумітися з тутешніми поляками та русинами. В результаті
Галичина «була покрита чехами як мурахами» 49 .
Ознакою доброго тону було знання французької або англійської.
Французькою мовою, особливо у перших десятиліттях австрійської влади,
польські освічені верстви боронилися від германізації 50 , а до англійської
вдавалися місцеві аристократи, коли хотіли підкреслити свою соціяльну
вищість не лише щодо німецького чиновника, але й щодо одноплемінного
польського міщанина чи дрібного шляхтича. Як підрахував львівський
публіцист Ян Лам, крім чотирьох головних мов – німецької та трьох
краєвих (русько-української, польської та їдиш), галичанини користувалися
запозиченнями ще з дванадцяти мов: латини, румунської, мадярської,
вірменської, французької, чеської, церковнослов’янської, російської,
італійської, англійської, навіть турецької та арабської 51 . Російські слова
вживала місцева руська інтеліґенція, коли треба було компенсувати брак
абстрактних і модерних термінів у малорозвинутій руській літературній
мові 52 . Це лише додавало до загального замішання. У 1850-х роках син
відомого руського поета Николая Устияновича запитував батька: «Скажи
мені, тату, що ми властиво є? Ми мислимо по-німецьки, говоримо по-
польськи, а пишемо як? – по російськи!» 53 .
Здавалося, що галицькі села зі своїм однорідним русько-українським
чи польським населенням мали би бути вільні від цієї мовної мішанини.
Проте іншомовні слова проникали і в село – передусім завдяки солдатам,
які, повернувшися з війська, хвалилися перед односельцями своєю «цим
балізацією» (себто цивілізованістю), розказуючи, як їх закликали до «бе
фелю» (Befehl, нім. – наказ), давали гроші на «кляніґкайти» (Kleinigkeit,
нім. – дрібничка), як вони мали «рошток» (Rasttag, нім. – день відпочинку),
стояли на «шальваху» (Schildwach, нім. – стійка) і як їм якогось паздєрніка
(pazdiernika, польськ. – жовтня) давали фляйш із кнохами (Fleisch mit Kno-
chen, нім. – м’ясо з кістками) 54 .
38