Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота Prorok_u_svoii_vitchyzni_Franko_ta_ioho_spilnota_1 | Page 33
Розділ 1. Пограниччя під тиском змін
під владу Петербурґа, після чого Відень ніколи не проявляв до неї окремого
інтересу.
Доля новоприєднаних земель якийсь час не була певною. Напередодні
поділу Польщі існувала можливість, що вона підпаде під владу Російської
імперії. 1767 р. Львів зайняли російські війська, а від 1769 р. у місті перебувала
постійна російська залога. Російська імператриця Єкатєріна II чинила опір
претензіям Відня на ці землі, вважаючи, що зі своїм титулом «самодержця
всіх земель руських» вона має на них не менше прав, аніж австрійська
імператриця Марія Терезія. А та особливого інтересу до спадщини Речі
Посполитої не виявляла. Інтереси Габсбурзької монархії були спрямовані
на захід і південь: на німецькі землі, Італію та Балкани. Марія Терезія
приєднала до Священної Римської імперії (тогочасна назва Габсбурзької
монархії) майбутню Галичину в надії, що цю територію вдасться виміняти
у пруського короля Фридриха на втрачену на початку XVIII ст. Силезію.
Цього не сталося. Однак через усе XIX ст. влада Габсбурґів над Галичиною
пронесла стигмат тимчасовости: щоразу, коли виникала міжнародна криза,
з’являвся привид російської реанексії.
Війни з революційною Францією спочатку на короткий час зблизили три
монархії – учасниці поділу Речі Посполитої. Їхній Священний союз у 1815 р.
постав як ґарант непорушности монархічної системи в усій Европі. Коли
під час «весни народів» у 1848–1849 рр. в Угорщині вибухнула революція
проти Габсбурґів, російський імператор Ніколай I надав молодому Францу
Йосифу допомогу, й вислані війська пройшли через Галичину. У другій
половині XIX ст. такої ситуації – проходу військ одного союзника через
територію іншого – не можна й уявити: навіть військові маневри на сусідніх
із Галичиною російських губерніях Відень сприймав як демонстрацію
ворожих намірів. Стосунки між Габсбурґами та Романовими вдавалося
нормалізувати, але в рамках «холодного миру», позначеного взаємною
недовірою і взаємними підозрами.
На початку XX ст. Галичина була другим після Балкан джерелом
напруження між Віднем і Петербурґом. На відміну від Балкан, де зійшлися
у конфлікті геополітичні амбіції, Галичина як проблемна територія
постала з суміші зовнішньо- та внутрішньополітичних чинників. Поразки
польських повстань 1830–1831 та 1863–1864 рр. і хвиля антипольських
репресій у Російській імперії змушували польських патріотів перенести
центр своєї діяльности до австрійської Галичини. Тут стосунки між поль
ськими освіченими класами та Віднем переходили виразну еволюцію від
конфлікту до колаборації. Після низки антигабсбурзьких повстань під час
33