Розділ 13. Франко та його жінки
Дещо з цього бачимо й у сім’ ї Франкових батьків. Франко писав, що мати передчасно померла через тяжку працю [ 1: 74 ]. Він не міг претендувати на виняткову увагу матері – тим більше, що до моменту, коли його віддали до школи, вона народила ще чотирьох дітей. Коли мати йшла в поле, він залишався або сам у хаті, або за ним доглядала старша двоюрідна сестра. Багато часу він провадив у родині своєї бабусі у Ясениці Сільній, а після початку навчання у Дрогобичі поза канікулами бував удома досить рідко. Оповідання про « малого Мирона » містять натяки на материну роздратованість « дивною » поведінкою сина [ 15: 69 – 70 ].
Усе це могло затьмарити стосунки Франка з матір’ ю. Але у його пам’ яті мати залишилася наскрізь позитивним образом. Він щиро і глибоко любив її. Про це він, зокрема, писав, згадуючи про обставини її смерти:
Було се в р. 1872 [ насправді у 1873 р. – Я. Г.], саме пополудні в суботу перед зеленими святами. Женщина, про котру бесіда, – моя мама – лежала в передсмертних муках, конаюча. Рано в суботу я сидів у школі, і мене напала страшна, ненатуральна, шалена веселість. Я сміявся без упину від 8 до 12 години. Прийшовши на станцію( в Дрогобичі), я почув – ну, що почув, не знаю. Знаю тільки то, що був дощ, я був голоден, не їв обіду, не обзирався, тільки, почувши, що мама вмирає, як стій побіг піхотою до Нагуєвич. Я прибіг пополудні, мокрий до нитки і застав маму конаючу. Вітчим сидів під вікном і чесав вовну. Я став коло постелі, не говорячи й слова, – я тільки дрожав, ані сльозинки не капнуло з моїх очей. Як виглядало тоді моє лице, не знаю. На другий день рано мама вмерли. Вночі вони ще говорили з другою жінкою( я спав), і тота жінка передали ми ось які слова: « Боже-боже, – казали небіжка, – мій Іванцьо прибіг з Дрогобичьи, став коло мене і так сі чогось гнівно на мене дивив, так гнівно, що господи! Що я йому зробила злого?». [ 48: 96 ]
Франко згадував про цей епізод, щоби проілюструвати специфічну – як він думав – рису своєї любові до жінок: « коли любов або яке інше глибоке почуття мене найсильніше опановує, я тоді наймилішій особі справляю біль » [ 48: 95 ]. На підтвердження цього описав історію смерти ще однієї жінки, « котру я любив, і котра мене дуже-дуже любила » – своєї двоюрідної сестри-няньки Марисі Франко:
Я ще й досі нагадую її низеньку стать, веселий, дрибітливий голос, добродушне лице, – я її дуже любив. Вона також умерла, і то вмерла з дуже прикрим чуттям зглядом мене. Вона вмерла на холеру. Кілька разів під час самої холери вона, ще здорова, просила мене: « Прийди, Іванчику, як я заслабну( тоді кождий говорив“ заслабну”, бо не знав“ ни дня, ни часа”),
311