Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота Prorok_u_svoii_vitchyzni_Franko_ta_ioho_spilnota_1 | Page 28
Частина перша. Франко та його Çчаси
владою, «тернопільська мораль»* – як евфемізм на позначення шахрайства
і «галицький граф» як синонім самозванця. Вислів «ein typischer Galizianer»
(типовий галичанин) був чи не найтяжчою образою, що її західний єврей
міг кинути євреєві східноевропейському: вважалося, що геть усі галицькі
євреї – брудні, малоосвічені й зарозумілі 7 . В очах Відня та освіченої німець
комовної публіки Галичина була «напів-Азією», «землею ведмедів», «ав
стрійським Сибіром» 8 .
Утім, символом відсталости Галичина була не тільки для Заходу,
але й для Сходу. Українські соціялісти в Російській імперії нарікали на
«галицьке варварство, або, інакше кажучи, цивілізацію, вироблену по
польських лакейських хатах та попівських кухнях» 9 . Поляк у Вільнюсі чи
Варшаві вбачав у своїх галицьких одноплемінцях «галілеушів» – відсталих
порівняно з поляками, що жили під Росією чи Прусією, й вартих усілякої
погорди 10 . Інтелектуальний ґуру варшавського позитивізму Алєксандер
Свєнтоховський писав: «Ця наша Галичина є якоюсь фатальною скелею в
океані цивілізації, об яку трощаться всі її кораблі й на якій тільки хижі пта
хи мостять собі гнізда» 11 .
Втіленням цивілізаційної відсталости був кожен із головних автохтонних
акторів галицької сцени: малоземельні й здебільшого неграмотні русько-
українські та польські селяни; такі ж бідні й тверді у своїй вірі галицькі
іудеї; духовенство східного (греко-католицького) та західного (римо-ка
толицького) обряду; дрібна шляхта й великі польські землевласники. На
останніх лежала головна відповідальність за невтішний стан провінції. У
їхніх руках зосереджувалася левова частка економічної, а з останньої
третини XIX ст. і політичної влади у краї – аж такою мірою, що Галичину
називали великим «фільварком польської шляхти». Наприкінці 1880-х років
площа угідь одного великого землевласника пересічно дорівнювала площі
близько 100 дрібних господарств, а його голос у виборах до парламентів –
крайового (Галицького Сойму) чи імперського (Державної Ради) – був
вартий 180 селянських голосів 12 . Відень намагався підважити домінування
польської аристократії від самого моменту анексії Галичини до складу
Габсбурзької монархії (1772). Спочатку він скасував особисту залежність
селян, а 1848 р. – панщину, тобто право поміщиків безплатно користуватися
селянською працею. Однак інші привілеї аристократії залишалися в силі.
* Див.: Іван Франко, Зібрання творів у п’ятдесяти томах, т. 44, кн. 1, с. 508–509. Далі
вказівки на це видання позначено в тексті посиланням на відповідний том і сторінку у
квадратових дужках, напр.: [44/1: 508–509].
28