Частина друга. Франко та його суспільство
Подібно переписав Франко й іншу історію, яку почув у домі своєї нареченої Ольги Рошкевич. Її брат, Франків вихованець Ярослав Рошкевич, малим забавлявся тим, що взимку закопувався у сніг. Якось до будинку Рошкевичів прийшов хлопець із села, одягнутий в саму сорочку – як звичайно ходили гірські діти. Ярослав пообіцяв хлопцеві, що дасть йому « галаган »( монета вартістю 4 крейцари), якщо той теж закопається у сніг – що той і зробив. Ярославова молодша сестра Михайлина розповіла про цей « жарт » матері, і та дуже насварила сина. У Франковій розповіді історія набрала цілком трагічного обороту: шестирічний сільський хлопчина босоніж бігав по снігу за взутим паничем, бо той обіцяв дати йому « галаган », якщо він зловить його. Хлопець заробив свої гроші, але застудився і помер удома, стискаючи в руках « галаган » – дарунок облудливого панича [ 1: 180 ]. Михайлина Рошкевич, яка сама розповіла цю історію Франкові, дуже дивувалася з такого закінчення. Вона показувала йому цього хлопця, живого й уже дорослого, і питала: « Навіщо було так трагічно представляти?» 37.
В ранніх оповіданнях Франко показує селян не лише як жертв панської сваволі. Він виводить новий образ селянина – борця за соціяльну справедливість. Представлення цілої ґалереї « селян-протестантів » уважається національною особливістю і міжнародною заслугою модерної української літератури 38. Франкові не належить першість у виведенні цього образу: за декілька років до нього це зробили Панас Мирний у романі « Хіба ревуть воли, як ясла повні »( 1875) та Іван Нечуй-Левицький у повісті « Микола Джеря »( 1876). Однак у Франка цей образ набирає нового виміру – на відміну від анархічних бунтарів Миколи Джері Нечуя- Левицького та Чіпки Панаса Мирного головний герой його оповідання « Моя стріча з Олексою » готовий до свідомої та організованої дії. Оповідання нібито автобіографічне: розповідь ведеться від імені Мирона, щойно випущеного з тюрми, куди він потрапив за пропаґанду соціялізму. « Проскрибований » владою і суспільством, він повертається у рідне село, до свого вітчима, мачухи і двох рідних молодших братів. « Вітчим, мужчина в силі віку, рахувався до“ найпорядніших і найчесніших господарів” <...> з дивним тактом обминав питання про мої“ проступки” і про мою“ кару”» [ 15: 49 – 50 ]. Натомість зустріч із далеким родичем Олексою Сторожем, знаним зі свого бунтівливого характеру і бажання справедливости, переходить в емоційну дискусію про соціялізм.
Під час моєї бесіди лице Олекси прояснювалося, наливалося кров’ ю, – він встав зо стільця і, коли я скінчив, хопився за чоло і скрикнув.
254