Частина друга. Франко та його суспільство
Качковского ». Коли Михайло Павлик вніс пропозицію надрукувати руською мовою « Біблію », то священики із товариства, створеного задля того, щоби ширити просвіту серед народу, заявили: « Мы, по принципу, не должны допускать никакой популяризации, ни даже перевода святого писания на простонародный галицкий язык, потому-де, что за ними последуют, как в Немеччине XVI века, церковная реформация и мужицкие войны » 27. Один із лідерів іншої освітньої орґанізації, « Просвіти », твердив під час загальних зборів, що « наш селянин – як скотина, як му будемо систематично давати науку – то здохне » 28, ще один пояснював бідність народу його лінивством, розтратністю і пияцтвом 29.
Такі заяви виходили з уст патріотів, які вважали( і, правдоподібно, цілком щиро), що « ґрунтом нашим єсть народ: его звичаї, успособленя, обичаї і т. д.» 30. Розходження між справжнім і вигаданим образом селянина особливо яскраво виявлялося в художній літературі. Селянська тема стала в русько-українській літературі центральною в XIX столітті. До того селяни рідко виступали в художніх творах, а коли й виступали, то або як декоративно-сентиментальні « пейзани »( у латинській поемі « Roxolania » Кльоновіча( 1584), чи в « Канівському замку » Ґощинського, чи в « Пані Тадеуші » Міцкевіча), або ж в образі голоти, дичі, гайдамак і придуркуватих пияків( єзуїтські драми і коляди, поширені на руських землях Речі Посполитої). Зміни зазначилися у XVIII ст., але перелом прийшов із романтизмом, через його захоплення фольклором і селянським побутом як підставою національного життя. Хоч і не всі головні літературні герої є селянами, але навіть « неселянські » персонажі найчастіше діють на селі, живуть серед селян, зайняті проблемами селянського життя 31.
Традиції романтизму в русько-українській літературі були дуже живучі. На початку 1860-х років Анатоль Вахнянин, один із молодих народовцівукраїнофілів, писав, що « малоруський чоловік » « спадщину батьківську ховає <...> непорочну у своїм серці та устах під сільською стріхою. Там жиє він, вдячний своїм дідам; там родить пісні та думи за них, щоб безсмертну пам’ ять внукам передати. У сільській хатині родить він геніїв: родить Тараса [ Шевченка ] і інших, родить Маркіяна [ Шашкевича ] – різних синів. Через них співає він світу свою долю і горе, через них передає в будучу долю героїв та їх пам’ ять безсмертну » 32.
Відповідно до живучости романтизму, селянська тема в українській літературі довший час зводилася головно до етнографічно-описового, часто – досить поверхового зображення народного життя. Стало майже обов’ язком « дивитись на світ і на людей очима співучого селянина,
252