Вступ. Мікроісторія макролюдини
режиму в XIX ст. на европейському континенті між різними етнічними, релігійними, соціяльними та ін. групами починається великий турнір за право ввійти у XX ст. Кількість учасників значно перевищує кількість призів. Збігом обставин сталося так, що Галичина часів Франка стає полем, де відбувається один із півфінальних матчів. Щоб виграти, один з аутсайдерів – українофільська інтеліґенція – пробує опанувати нові правила і техніку гри, зібрати соціяльний і символічний капітал, перетворити пасивних досі жителів своєї провінції на масову групу підтримки тощо. Всі ці заходи можуть виявитися марними, якщо команда не матиме доброго форварда, який забиватиме голи. Ця історія є розповіддю про те, як Франко став таким форвардом – завдяки обставинам, які потребують окремого вияснення і які неможливо зрозуміти, не збагнувши самої логіки гри.
Наприкінці стисло опишемо стан іншого поля, в якому намагається позиціонувати себе ця книжка. Ним є франкознавство. Вивчення життя і творчости Івана Франка має довгу історію й усталені традиції. Перші праці про Франка з’ явилися ще за його життя 22. Багатство Франкової спадщини у поєднанні з відносно доброю збереженістю архівів і довготривалістю дослідницьких традицій 23 створили унікальне становище, яким можуть похвалитися біографи не кожної видатної особистости: на сучасному етапі досліджень життя Франка можна розписати за окремими днями. Парадоксом є те, що незважаючи на такі детальні знання, досі не існує хоч трохи задовільної академічної біографії Франка. Почасти це можна пояснити політичними обставинами: навіть і за життя, а ще більше після смерти Франко став об’ єктом боротьби декількох політичних течій, кожна з яких силкувалася встановити своє монопольне право на нього як на свого ідейного попередника. Тому життя і діяльність Франка часто описували у згоді з ідеологічними схемами, які передбачали свідоме замовчування чи викривлення окремих фактів. Найбільше відзначилася тут радянська наука, яка, за влучним висловом Євгена Сверстюка, писала біографії ніби з обов’ язку показати « придатність до державної служби » своїх героїв 24.
Ця тенденція залишається живою і після падіння комунізму, коли формально франкознавство звільнилося від політичного тиску і дослідницьку свободу в принципі нічим не обмежено. Іншою перешкодою є загальна настанова, коли гонитва за новими фактами заступає потребу робити широкі висновки. Це було таким помітним явищем, що на нього звернула увагу суспільність і почала – здебільшого у міжвоєнних галицьких газетах – кампанію проти « причинкових » дослідів і « причинкових » істориків, що пишуть « до », а не « про » 25.
20