Вступ . Мікроісторія макролюдини
режиму в XIX ст . на европейському континенті між різними етнічними , релігійними , соціяльними та ін . групами починається великий турнір за право ввійти у XX ст . Кількість учасників значно перевищує кількість призів . Збігом обставин сталося так , що Галичина часів Франка стає полем , де відбувається один із півфінальних матчів . Щоб виграти , один з аутсайдерів – українофільська інтеліґенція – пробує опанувати нові правила і техніку гри , зібрати соціяльний і символічний капітал , перетворити пасивних досі жителів своєї провінції на масову групу підтримки тощо . Всі ці заходи можуть виявитися марними , якщо команда не матиме доброго форварда , який забиватиме голи . Ця історія є розповіддю про те , як Франко став таким форвардом – завдяки обставинам , які потребують окремого вияснення і які неможливо зрозуміти , не збагнувши самої логіки гри .
Наприкінці стисло опишемо стан іншого поля , в якому намагається позиціонувати себе ця книжка . Ним є франкознавство . Вивчення життя і творчости Івана Франка має довгу історію й усталені традиції . Перші праці про Франка з ’ явилися ще за його життя 22 . Багатство Франкової спадщини у поєднанні з відносно доброю збереженістю архівів і довготривалістю дослідницьких традицій 23 створили унікальне становище , яким можуть похвалитися біографи не кожної видатної особистости : на сучасному етапі досліджень життя Франка можна розписати за окремими днями . Парадоксом є те , що незважаючи на такі детальні знання , досі не існує хоч трохи задовільної академічної біографії Франка . Почасти це можна пояснити політичними обставинами : навіть і за життя , а ще більше після смерти Франко став об ’ єктом боротьби декількох політичних течій , кожна з яких силкувалася встановити своє монопольне право на нього як на свого ідейного попередника . Тому життя і діяльність Франка часто описували у згоді з ідеологічними схемами , які передбачали свідоме замовчування чи викривлення окремих фактів . Найбільше відзначилася тут радянська наука , яка , за влучним висловом Євгена Сверстюка , писала біографії ніби з обов ’ язку показати « придатність до державної служби » своїх героїв 24 .
Ця тенденція залишається живою і після падіння комунізму , коли формально франкознавство звільнилося від політичного тиску і дослідницьку свободу в принципі нічим не обмежено . Іншою перешкодою є загальна настанова , коли гонитва за новими фактами заступає потребу робити широкі висновки . Це було таким помітним явищем , що на нього звернула увагу суспільність і почала – здебільшого у міжвоєнних галицьких газетах – кампанію проти « причинкових » дослідів і « причинкових » істориків , що пишуть « до », а не « про » 25 .
20