Вступ. Мікроісторія макролюдини
груп: русинів, українофілів та українців. Коротко зв’ язок між ними всіма можна пояснити так: українці – це ті, ким мали стати русини відповідно до намірів українофілів. Аналогічно розрізнювано – знову ж таки, де тільки це можливо – іудеїв і євреїв, мазурів і поляків. В обидвох випадках, іудеї мали стати євреями, а мазури – поляками згідно з намірами відповідно єврейських і польських націоналістів.
Ідентичності частіше аніж ні означають проєктування уявленої групи на певний історичний простір. Здебільшого кордони, на які опиралася уява, не були визначені наперед, а були об’ єктом змагання між різними національними та імперськими проєктами. Відповідно, більшість назв реґіонів і національних батьківщин, що вжиті в цій книжці – Русь, Польща, Україна, Галичина, – не були нейтральними географічними поняттями, і їх не можна встановити a priori. Вони є результат ситуативної співдії різних акторів, і лише через цю співдію їх можна визначити. Такий підхід набуває поширення у найновіших дослідженнях історії національних рухів у Центральній та Східній Европі 18. Автор цих рядків теж поділяє цей підхід і старається застосувати його, однак, із декількома суттєвими застереженнями. Дослідників націоналізму часто і справедливо звинувачують 19 у вузькій дослідницькій перспективі: вони забувають розглядати національні ідентичності у ширшому спектрі всіх можливих форм групової ідентифікації – фахових, ґендерних, ідеологічних, релігійних тощо. Біографія Франка є переконливим прикладом неправомірности такого звуження. В історичному театрі Центральної та Східної Европи націоналізм не був одинокою драмою. Франкова ідентичність була результатом насамперед співдії різних модерних політичних ідеологій, серед яких націоналізм був важливою, але не єдиною. Тому перше доповнення полягає у вимозі максимально можливого розширення кола акторів.
Друге доповнення полягає в тому, що сама драма розгорталася великою мірою на старій сцені й зі старими декораціями. Тому множину чинників, що могли вплинути на його вибір, не можна обмежувати лише модерними акторами – імперськими чиновниками, соціялістами, лібералами, консерваторами, націоналістами тощо. Щонайменше до Першої світової війни декорації й акторів постачало традиційне суспільство. Важливо бачити, як залучення традиційних акторів( у першу чергу – селян та іудеїв) у світ модерної політики впливало на зміну самого поля та правил гри.
Інше, третє доповнення і застереження стосується самого способу досліджування цієї драми. Найчастіше, а особливо після т. зв. « лінґвістичного повороту » в історичних науках, вона зводиться до аналізу самого сценарію – чи, інакше кажучи, дискурсивного аналізу. Вартості цього аналізу годі
18