Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота Prorok_u_svoii_vitchyzni_Franko_ta_ioho_spilnota_1 | Page 172

Частина перша. Франко та його часи до здійснення великої життєвої думки: реальної просвіти і піднесення нашого народа» 105 . Про повість «Петрії і Довбущуки» Павлик навесні 1876 р. розмовляв із Франковим вітчимом, коли гостював у Нагуєвичах «...Заговорилися ми з ним, – писав Павлик Драгоманову, – і він каже Франкови: лиши тих Добощуків, то неподібне, а возьми ся до чогось розумнішого <...>. І се каже селянин письменний о «Друговій» літературі... Видите, яких літераторів виховуйє гимназия, що не в силі щось люцького написати <...>» 106 У своїх листах до Драгоманова Павлик не жаліє гострих слів на адресу колеґи: оскаржує Франка у конформізмі, називає його «прапорчиком» (chorągiewka), «дволичним», «непосидючим», «фальшивим», а в одному випадку не зупиняється навіть перед тим, щоб звинуватити у донощицтві та плаґіяті 107 . Причини Павликового роздратування мали, так би мовити, програмовий характер. Він вірив в особливе покликання нової інтеліґенції селянського походження. Вихована тяжкою працею селян, вона тепер мусила повернути їм борг вдячности. На львівське студентство сподіватися марно, бо серед них панує погордливе ставлення до галицького селянина. Їх смішить уже саме слово «хлоп», і вираз «хлоп-бик», тобто прирівнення селянина до скотини, чути серед них раз у раз. Павлик навіть вигадує терміни на позначення цього середовища: «шляхетство», «попівська шляхта». Згідно з Павликом, серед редакції «Друга» «найкращі люде з [молодих] львов’ян – хлоповичі», тобто він сам, Белей і Франко 108 . Але його дивувала і дратувала Франкова постава. Франко противився публікації «Отравленного дьякона», і в розмові з одним із членів редакції, поза плечима Павлика, намагався зняти цю повість із друку: «то небеспечне, буде революція; не дайте, не пустіть того» 109 . Однак Франкові погляди таки мінялися. Це добре помітно в еволюції сюжетної лінії його повісти «Петрії і Довбущуки». У другій частині, написаній уже після перевороту, з’являється нова і не менш неймовірна сюжетна лінія: головний герой, селянський син Андрій Петрій, одружується з дочкою графині (!). Треба думати, що Франко робить це ради того, щоб показати згубність впливу «панського життя» на вихідця з народу: дружина героя зраджує його і ледь не позбавляє життя, вступивши у союз із польськими повстанцями 1863 р. Самих повстанців у повісті зображено вкрай неґативно, як зграю пихатих і боягузливих шляхтичів. Таким поворотом сюжету Франко ніби демонструє, яка прірва тепер пролягає між ним і шляхетським станом, із якого сам походив. Повість закінчується примиренням між двома родами, від імені яких виступає Олекса Довбущук, син опришка, та Андрій 172