Частина перша. Франко та його часи
Обидві визнавали чільну роль українського селянства. Але у « лівобережній » версії українська нація мала головно селянством й обмежуватися. Виняток робився для міських трудящих мас та передової інтеліґенції – « усіх, хто робить корисну громаді працю »( Драгоманов) 67. Натомість правобережні виступали за розширене розуміння нації – за включення в неї й інших класів, щоб українець міг бути « і попом, і землевласником, і купцем, і суддею, і чиновником, і поліцейським, і публіцистом, і соціялістом, і радикалом, і консерватором, і лібералом, і леґітимістом, і буржуа » 68.
Розходження між двома крилами Київської громади аж до середини 1880-х років поступалося місцем компромісу. Виразом цього була тісна співпраця Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова як двох лідерів Громади 69. Зокрема, у 1876 р. вони спільно видали працю « Исторические песни малорусского народа », за яку були пошановані престижною Уварівською премією 70. Окрім спільного для всіх « хлопоманства »( так обзивали популізм громадівців їхні опоненти з польських та російських середовищ) 71, обидва крила єднала ідея « нероздільної єдности Малоросії з Великою Росією ». Вони були переконані, що українці повинні розділяти спільну долю з Росією у надії, що рано чи пізно вона вийде на іншу дорогу, дорогу політичної свободи і широкого розвитку особистости 72. Російський уряд спочатку не виявляв надмірної ворожости до організованого українства. Подібно як він уживав марксизм для поборення свого головного політичного противника – російського народництва, так само розвиток української культури сприймався ним як забороло проти польського національного руху – єдиного націоналізму, який серйозно турбував Санкт-Петербург у Південно-Західному краї. Ще на початку 1860-х років влада не лише не чинила перешкод для видання українських букварів, але й асиґнувала українські підручники через міністерство народної освіти 73. Українська( малоросійська) та білоруська культура вважалися частинами однієї великої руської( але не великоруської!) культури, що мала протистояти польським культурним і національним впливам на західних окраїнах Російської імперії.
Ця формула захиталася на початку 1860-х років. Переломне значення мало польське повстання 1863 р. Як і попереднє повстання 1831 р., воно поставило під сумнів громадянську модель імперської лояльности. Тепер самої тільки лояльности підданців до монарха вже не було достатньо. Потрібна було ще й лояльність до культури, мови та релігії народу / нації, чиє ім’ я носила сама імперія. Російська імперія лише починала освоювати логіку націоналізму. Ліберальні реформи не були відкинуті. Але їхнє
164