Частина перша. Франко та його часи
важливішою за першу. Члени товариств поділялися між собою не так на русофілів та українофілів, як на прихильників « більшого або меншого консерватизму, більшої або меншої прихильности до народу » – хоча навіть ці поняття є занадто ясні, « щоби приложити до котрої-небудь з воюючих сторін » 57.
Франкова критика Устияновича позиціонує першого ближче до русофілів і консерваторів, другого – до українофілів і демократів. Цікавим у цьому протистоянні є факт, що Устиянович декілька років тому сам був таким « панроссом », що й Франко. Він так само ненавидів Польщу, пробуджував у собі « дух слов’ янина », славословив « победоносну Москву » на Балканах, був « захисником Русі ». Устиянович став однак українофілом після двох візитів до Російської імперії у 1867 та 1872 р. Там, серед іншого, його захопив українофільський рух своїм демократизмом, радше ніж націоналізмом, своїм бажанням « зблизитись до народу, піднести той народ до себе » 58.
За один рік, з 1875 по 1876, значна частина руських студентів, серед них і Франко, пережили таку саму ідейну революцію, що й Устиянович – щоправда, нікуди не виїжджаючи. Промотором цих змін став доцент Київського університету та українофіл Михайло Драгоманов, який поклав собі встановити тісні контакти з львівськими студентами-русинами. Зрозуміти Франкову ідейну еволюцію у 1875 – 1876 р. неможливо без бодай короткого екскурсу в історію українофільської орієнтації. Зазвичай цю орієнтацію розглядають у контексті українського націоналізму, у кращому разі – нарівні з іншими альтернативними національними орієнтаціями, у полі напруги між польським націоналізмом та імперською владою 59. Повз увагу більшости дослідників проходить, однак, факт, що українофільство стосувалося не лише національної орієнтації, але й пропронувало певні суспільно-політичні преференції у системі координат « лівий – правий », « консерватор – поступовець » тощо. І часом складно визначити, що було на першому, а що на другому місці – соціяльні чи національні мотиви. Але для адекватного зрозуміння природи українофільства не можна відділяти одне від другого.
Це добре помітно на прикладі Кирило-Методіївського братства( 1845 – 1847) – першої організації, що поклала початок вичленуванню української ідентичности зі спільноруського потоку. Подібно до інших націоналістичних організацій, що виникли в цей час(« Молода Італія », « Молода Німеччина », « Молода Ірландія » тощо), воно намагалося поєднати національні гасла з ідеєю демократії. Стремління « братчиків » можна звести до декількох
162