Частина перша. Франко та його часи
цей шлях могла би повторити більшість його ровесників нешляхетського походження і виховання.
Для уявлення про ідентичність руських мешканців галицького Підкарпаття важливою є група приказок, яка позиціонує їх одразу щодо кількох груп і відображає поширений у « високій культурі » XVI – XVIII ст. жанр descriptio gentium 76: « По німецки нецко, по польськи корито, по руськи валів », « Польський міст, німецький піст, турецьке набоженство, то все блазенство », «... а жидівське гі... – то всьо єдно », «... лютерський піст, німецьке гі... – вшитко єдно » 77. Це « гумористичне порівняння непутящих речей »( термін Франка) 78 точно вказує, ким русини не є: поляками, німцями, турками, євреями, протестантами. Однак воно залишає без відповіді питання, а ким же вони є, тобто до якої більшої спільноти поза межами своєї малої батьківщини вони належать. Саме такий тип ідентифікації( знання ким ми не є, заким ми знаємо, ким ми є) відрізняє етнічну ідентичність від ідентичности національної: етнічна група може означуватися щодо інших, нація мусить означуватися щодо самої себе 79. Ця група приказок оприявнює ще одну рису ідентичности « посполитих ». При порівнянні різноманітних лих етнічні окреслення співіснують з окресленнями локальними, професійними тощо: « Сохрани Боже від польського моста, від калуського батога і від галицької справи!», «... від скалатського болота, від панської карности і від людської ненависти »( польські мости були знані зі свого поганого стану, Калуш і Скалат – містечка у Галичині) 80.
З етнічною ідентичністю у традиційному суспільстві справа стояла приблизно так, як і з географічною мобільністю: вона була важливою, але не чільною рисою щоденного життя 81. Однак таку саму роль могли відігравати соціяльні ідентичності. Як відзначав анонімний рецензент найпершої збірки руських народних приказок Григорія Ількевича( 1841), « не мен∆е разительно пребивается ту различность становъ и ихъ противоположность: попъ, хлопъ, ляхъ, жидъ и н∆м∆цъ » 82. Найвиразнішими й найпоказовішими були ті випадки, коли етнічні відмінності збігалися з соціяльними та релігійними(« поляк » як символ пана, католика та нерусина). Однак за інших обставин етнічна чи релігійна близькість не могла ґарантувати почуття « близькости », коли йшлося про соціяльну дистанцію – на що, між іншим, вказує існування чималої групи галицько-руських приказок про грекокатолицьких священиків(« попів ») як неґативних персонажів.
Самоокреслення мешканця галицького села можна представити як певний континуум, крайню віддалену точку якого представляли поляк і єврей(« Лях, жид і собака, то віра однака ») 83, найближчу – члени його родини
142