Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота Prorok_u_svoii_vitchyzni_Franko_ta_ioho_spilnota_1 | Page 136
Частина перша. Франко та його часи
Дніпрові пороги ці дослідники географії, були Скандинавія на Півночі,
Шотландія на Заході, Урал на Сході й Балкани на Півдні, – хоча головними
«поставниками» були руські (пізніші українсько-білоруські) землі Речі
Посполитої, разом із Червоною Руссю, пізнішою Галичиною 37 .
Логічно припустити, що по скасуванню панщини у 1848 р. географічна
мобільність меншканців галицьких сіл зросла. Але сказати щось певніше
можна лише від кінця XIX ст., коли з’являються систематизовані дані. Вони
показують, що мешканців Галичини, які перебувають поза місцевостями,
де народилися, постійно більшало: 10% у 1880 р., 15% у 1890 р. та 20% у
1900 р. 38 Однак треба застерегтися, що дані, зібрані у відносно стабільні
й «ситі» роки, не можна екстраполювати на часи соціяльних і природних
катаклізмів – неврожаїв, голоду та епідемій.
Географічна мобільність не була визначальною рисою традиційного
суспільства, проте недалека мандрівка була для селян звичайною річчю: вони
виходили до сусідніх сіл на храмові свята або відвідати родичів, на базар до
найближчого міста; часом рушали й далі, до сотні кілометрів, вибираючись
на прощу, сезонні заробітки тощо. До 1890-х років, доки не почалася
масова міґрація селян до Північної та Південної Америки, такі мандрівки
переважали. Зазвичай вони не спричиняли великих змін у житті сільського
мешканця: щоразу він вертався до рідного села, «малої» батьківщини. Але
все-таки подорожі й зустрічі з постійними мандрівниками – прочанами,
жебраками, кобзарями, циганами, євреями – сприяли поширенню
інформації про зовнішній світ і змушували до самоідентифікації 39 .
Бенедикт Андерсон у класичній праці «Уявлені спільноти» підкреслював,
наскільки важливими були релігійні та службові прощі для формування
відчуття протонаціональної спільноти у мешканців Південної Америки
задовго до приходу туди націоналізму 40 . Подібного висновку доходить
дослідник подорожей у Східній Европі – щоправда, він стосується лише ос
вічених класів 41 . Залишається питанням, чи можна цей висновок поширити
на простих «посполитих»? Чи виникав у них при цьому образ «більшої
батьківщини»?
Як і в попередніх випадках, однозначних висновків тут бути не може. З
одного боку, натрапляємо на численні приклади парохіяльного мислення. У
1822 р. селяни зі Станиславівського округу у відповідь на утиски місцевого
поміщика просили австрійських чиновників дозволу переселитися в іншу
«націю». Під цією нацією вони розуміли Буковину. Галицькі русини у
середині XIX ст. називали її Волощиною, а тамтешніх жителів «волохами».
Натомість буковинські русини називали Галичину «Польщею» або
136