Розділ 5. Між малою і великою батьківщинами
Існувала, одначе, й інша поважна проблема, яка заважала освіченим русинам беззастережно вписувати Галичину в Україну: виразно імпортний характер української батьківщини. Краєвиди Галичини не мали принад українського степу, а місцева історія, вважалося багатьом, не надавалася на те, щоб стати предметом поетичного оспівування 56. Чимало з галицьких русинів, замолоду захоплених Шевченком, у зрілі роки ставилися до нього вже стриманіше. Він залишався « своїм », але в тому розумінні, що й Пушкін, Міцкевіч, Колар, Вук Караджич: також « свої », бо слов’ янські 57.
Незакорінена глибоко у свідомості та інституціях, концепція руської батьківщини мінялися з кожним політичним поворотом. У серпні 1866 р. один із руських лідерів о. Іван Наумович( 1826 – 1891) заявив у « Слові » « від імені многих », що « ми не руські з 1848 р., ми справжні русские ». Етнографічно, історично, лексично і ритуально, твердив він, Галицька, Угорська, Київська, Московська, Тобольська та інші Русі є частинами однієї й тієї самої Русі 58. Заява Наумовича великою мірою зумовлена страхом руських лідерів перед відродженням польського домінування в Галичині у 1860-х рр. Такі обставини диктували логіку: « Якщо ми маємо втопитися, то краще у російському морі, аніж у польській калабані » 59. То була прихована а чи й відверта відповідь на питання, що його колись поставив Пушкін:
Славянские ль ручьи сольются в русском море? Оно ль иссякнет? вот вопрос 60.
Заява Наумовича пролунала саме тоді, коли в Російській імперії український рух потерпав від чергових репресій. Можна припустити, що якби русофільська орієнтація перемогла в Галичині, це поховало б український рух і там, і тут. Цього не сталося. Причина цього крилася передусім у характері русофільського руху. Опоненти галицьких « русофілів » із польського та українофільського таборів представляли їх як « російську іреденту » в Австро-Угорській імперії, підтримувану « російськими рублями ». Саме так часто сприймав русофільську орієнтацію Відень. Однак це було справедливо тільки почасти. З текстів і біографій русофілів видно, що вони старалися бути лояльними габсбурзькими підданцями. Їхня активність обмежувалася територією Галичини, а поза нею їх вабили Київ і Москва як духовні столиці східного християнства, але аж ніяк не « зіпсований » західними впливами космополітичний Санкт- Петербурґ. Уявлюваною батьківщиною русофілів була не модерна Російська імперія, а давно зникла Русь київських духовних книжників. Її ознаками були не політичні чи етнічні кордони, а візантійська літургія, юліянський
121