Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота Prorok_u_svoii_vitchyzni_Franko_ta_ioho_spilnota_1 | Page 116

Частина перша. Франко та його часи Во ім’я Отця і Сина, То наша молитва, Яко Тройця, так єдина Польща, Русь і Литва. ............................................. Єднов ми жиєм надієв, Вспільная нам слава, Всім зарівно милий Київ, Вільно і Варшава <...> 38 . Однак існування типу genti Rutheni, natione Poloni не було довгим. Уже у 1880-ті роки він починає потроху відмирати. На початку XX ст. Костецького вважали «останнім gente Ruthenus, natione Polonus», а його похорон у 1908 р. поставив крапку в усій цій орієнтації 39 . «І где ж отчизна єсть моя?» Для більшости освічених русинів формула «союзу Польщі та Русі» була нічим іншим, як запрошенням до асиміляції. І треба сказати, що польська асиміляція галицьких русинів просувалася дуже швидкими темпами – принаймні, швидше, аніж русифікація малоросів у Російській імперії 40 . Однак цілковитому її успіхові протидіяло чимало причин: це й виразні релігійні та соціяльні відмінності між руським і польським населенням, і політика Відня, що дозволила інституціонізувати ці відмінності в окремих політичних та культурно-освітніх організаціях, і посилення наприкінці XIX ст. всередині польського націоналізму ксенофобського напрямку, який звужував можливості компромісу. Кожної з тих причин окремо могло бути недостатньо, щоби перешкодити польській асиміляції руського населення, але в сумі вони давали непереборний ефект. Існувала ще одна ваговита причина: живучість уявлення про руську батьківщину. Про неї мала нагадувати бодай офіційна назва краю – Ко­ ролівство Ґаліції і Лодомерії, златинізована форма Галицько-Волинського князівства. Габсбурзька монархія розвинулася з унії історично-політичних, а не етнічних одиниць. Тому історичні арґументи відігравали серйозної ролі в леґітимації політичних вимог. «Чиї ж то Карпати, чий то Сян, Буг і Дніпро з Дністром, і цілий простір урожайної землі між тими ріками з їх­німи притоками? Яких то князів були столиці в Києві, в тій матері гра­дів руських, у Червені, Володимирі, Перемишлі, Галичі?» – риторично запитував один із перших галицько-руських істориків Антоній Петрушевич 41 . Від 116