Розділ 4. Шкільні роки
книг. Світ лишався для мене невідомим, а велика школа товариства була зачинена », і тільки тепер « перед моїми очима відкрився широкий світ і стало світліше переді мною. Але ця зміна була надто різкою, і мій розум працював так багато і напружено, що я геть знесилів й відчув сім’ я смерти, передчуття могильного холоду в грудях. Усі мої погляди на життя з тих пір стали зовсім іншими, змінилося усе моє єство » [ 48: 18, 20 ]. Характерна деталь: почавши листування з Ольгою Франко руською мовою, він уже з другого( цитованого вище) листа переходить на німецьку як мову, « відповіднішу » для такого випадку.
Не менш промовистими є побіжні згадки про ті літературні зразки, на які орієнтується Франко: повісті « Перша любов » Клари Бауер( у перекладі Давидяка), « Домна Розанда » Михайла Вагилевича, – ці друковані у « Друзі » просякнуті сентиментальністю любовні твори відгонять літературним салоном так само, як відгонить богемною атмосферою прибране ім’ я літератора-початківця: Джеждалик. Франко намагався відповідати літературним уподобанням освіченої руської публіки.
Цілком інакшим був досвід його товариша Михайла Павлика. Доля звела їх на все життя після того, як покінчали свої провінційні гімназії та приїхали навчатися у Львівському університеті. Обидвоє походили з села, обидвом освіта відкрила двері до священичих сімей, але Павлик інтеґруватись у священицьке середовище не вмів і не хотів. У листі до Михайла Драгоманова( 20 квітня 1876 р.) він писав:
Отак бувало ходжу як затроєний по попах, та де мині в голові їх забави, коли мене усе в серце кололо житє їх домів: то я, засумувавшись серед танців та реготу, сиджу собі у кутику і думаю над тим, чогом не виніс зі школи. А та думка перебігала ціле моє житє і губилася в дитинстві, де мене тулило до себе не таке тепле серце, як тоті воскові ляльки [ тобто священичі дочки. – Я. Г.], що нічого більше не знають, тільки убиратися, бляншуватися [ пудритися. – Я. Г ], скакати, реготатися, їсти і спати, і не видіти нікого в світі по над себе. Гуляють, п’ ють та ще й сміються, із тої ровти, що часом зазирає у вікно, що бенкетують за їх гроши пани. По банкеті ж тота скаклива панночка паплюжить мужиків та б’ є слуги в лице. Уся така поведінка нашої шляхти [ тобто священичих сімей. – Я. Г.] із робучим бидлом боліла, дуже боліла, бо хто ж відержить, як тата єго й маму мішають з болотом! 84
Подібні враження виніс Павлик зі свого побуту у Лолині, куди Франко забирав його разом із собою на гостину до Рошкевичів. О. Михайло Рошкевич жив із переконанням, що селянин – то гадина. Прочитавши повість
101